– Доню, я мабуть не поїду з вами, – мама з надією дивилася на Валю. – Ну, що мені там робити? І одягу в мене нема, ну куди мені з вами? 

Мама у Валі зовсім старенька, особливо не ходить нікуди, а тут рідні на ювілей їх усіх у кафе покликали. І мама сильно захвилювалася. Сама так і сказала: 

– Куди ж мені в кафе, дочко! Я там ніколи не була. Хвилююче, незручно мені старенькій такій – і в кафе. Розгублюся я там, переживати буду, та й людей насмішу – старенька така!

Але видно було, що їй мріялося – ну хоч разок, як у кіно, в кафе побувати. Валя це відразу зрозуміла по маминих очах – наївним, і трохи розгубленим.

– Мамо, ти ж знаєш, що всі образяться. Збирайся краще, підемо тобі вбрання купимо. Валя давно вже мамі речі сама купувала. Колготки прості, які раніше носили. Їх зараз вже майже не знайдеш. Білизна, нічні сорочки, халати, щоб не синтетика, мама так просила. А сукні в неї були, і кофтинки. Не нові, та й надягати нікуди, хіба що в поліклініку. А тут такий урочистий вихід – на люди! Мама одну сукню вибрала, потім другу – не знає, що й взяти. А потім палантин квітчастий побачила, так і застигла – ось би мені такий.

На ювілеї всі рідні захоплювалися, як виглядає Марія Іванівна! А вона на плечі палантин накинула, і навіть тихенько танцювала.

А очі щасливі, молодші…

Валентина зайшла до маминої кімнатки. У ній майже все, як за мами, у Валі рука поки не піднімається щось викинути. Скриньку висуне, а там фото, хусточки мамині носові, якісь листи старі, дрібниці особисті. Відразу сльози, не може Валя поки що їх чіпати. 

Зайшла Валя за теплою кофтою, вона занедужала. На вулиці то сніг із дощем, то вітер пронизливий. Шафу відкрила, а з верхньої полиці їй просто в руки той палантин і впав. Квітчастий, яскравий, веселий, святковий. Приклала до обличчя палантин Валя, очі заплющила. І вловила трохи помітний аромат парфумів, мамині улюблені. Їй навіть здалося, що час повернувся назад. І ось зараз раптом сюди увійде матуся у байковому халатику. Обійме Валю, і вона знову відчує себе донькою, хоч і сама вже не молода.

У двері подзвонили. Валя накинула мамин палантин, витерла сльози та пішла відкривати – чоловік Олексій з роботи прийшов. Добре чоловікам, вони не такі чутливі. У чоловіка мами вже сім років як немає. А він особливо здається про неї і не згадує. Хоча, може, так просто здається.

– Марії Іванівни палантин? Пам’ятаю, гарний, – Олексій погладив Валю по плечу, і раптом додав. – А в мене знаєш, книжка була, мама мені подарувала у дитинстві. З написом у куточку – Олексію від мами на довгу пам’ять. І наче на полиці стояла, а потім почав шукати її тоді, коли матері не стало, але не знайшов. Не знайшов, уявляєш, ніде її немає, ніде, – і горе у погляді. Приховував, теж про матір згадує, теж журиться.

Олексій зайшов у кімнату, сів на диван, волосся скуйовдив, а в очах…

Валя сіла поруч, накрила його плечі маминим палантином. І вони, як сироти, довго-довго сиділи мовчки, обнявшись. І не відразу, але чомусь раптом знову відчули тепло, відчули себе дітьми, хоч як смішно це звучало.

А звідкись, з невідомої, незбагненної даличени, на них лилася, як манна небесна, вічна і невигубна, така цілюща сила материнської любові. Даючи цим двом немолодим людям сили жити далі.

Адже мама завжди залишається мамою, нашим вічним ангелом-хранителем!

КІНЕЦЬ.