У своєму подружньому житті всі побутові питання завжди вирішувала сама. Гляділа дітей, готувала, прибирала і всім довго ждала. А як результат — всі у сім’ї звикли ставитись до мене, як до прислуги. Навіть, вже дорослі діти, ніколи не запропонують своєї допомоги, я і посуд після них мию, бо вони лінуються. Але таке життя увійшло у звичку, все повторювалось з дня у день.

Життя з чоловіком це взагалі окрема тема. За всі роки нашого подружнього життя, я не почула від нього жодного компліменту, жодного хорошого слова чи похвали. Він ніколи не цікавився моїм самопочуттям й тим, що в мене на душі. А я для нашої сім’ї багато чим пожертвувала. Покинула роботу, аби доглядати за дітьми, стала типовою домогосподаркою.

У вихованні дітей чоловік участі не брав. Навіть коли я просила трохи з ними посидіти, бо ж дітям важлива батьківська увага, він відмахувався рукою й продовжував лежати на канапі перед телевізором. Казав, що займатися дітьми — це жіночий обов’язок.

Мене це завжди засмучувало. Діти такого батька ніколи поважати не будуть, він їм, як чужий. І не помилилась. Син із донькою взагалі з ним не рахуються, адже все життя йому до них не було ніякого діла.

Усі домашні справи теж завжди лежали на моїх плечах. Навіть чоловічу роботу, таку от, як щось полагодити, чи гвіздка забити, теж виконувала я. А своїм єдиним обов’язком вважав те, що він ходить на роботу, й був переконаний, що цього достатньо.

Зараз наші діти вже дорослі й мають власні сім’ї. А я продовжую про них піклуватись. Регулярно забираю до себе онуків, аби молодих людей було більше часу на власні справи. Мені не складно, але часто ловлю себе на думці, чи цього ніхто не цінить і моє піклування сприймають, як належне.

Майже кожного дня діти приходять до мене на вечерю після роботи. Звісно, це зручно, вдома вже можна нічого не готувати. І я б була не проти, бо люблю їх і звикла про них дбати. Але я не робот, а жива людина, до того ж вже не молода. Якби чоловік хоч трішки допомагав з онуками, встигала б усе по дому, а так, кожного дня марафон.

Раніше він хоча б на роботу ходив, а зараз цілими днями стирчить удома. Він вже остогид мені. Коли прошу переглянути за онуками, доки я пораюсь на кухні, відповідає, що він їх до себе не кликав: «Привела то й бав». Ще й кричить на них, коли ті шумно граються.

Я постійно думаю про те, чи не помилилася у виборі чоловіка багато років тому. Зрештою, під час чергової сварки вказала йому на двері. З мене досить! Я і так надто довго терпіла споживацьке ставлення до себе.

Для чого тоді було кликати мене заміж і дітей народжувати, якщо тобі до цього всього байдуже. Він вважав, що сім’я для нього тягар, але справжнім тягарем усі 26 років був він сам і я його нарешті скинула.

Жалкую лише про одне, що не зробила цього раніше.

КІНЕЦЬ.