Марина приготувала на сніданок і пішла будити чоловіка на роботу. – Олексій, йди снідати, – сказала вона зайшовши у кімнату. Олексій якраз збирав свої речі. – А чому ти не казав, що тебе у відрядження відправляють? Я б допомогла, – усміхулася Марина. – А я не їду у відрядження, – сухо сказав чоловік. – А куди ж ти збираєшся? – здивувалася жінка. – Марино, нам краще пожити окремо, – раптом сказав чоловік. – Що ти таке кажеш? Чому? – вигукнула Марина. – Ти й сама все знаєш, – сказав Олексій і продовжив збирати речі. – Ти про що? – розвела руками Марина, не розуміючи, що відбувається
– Марино. Нам час з’їхатися. Поживемо, притремося один до одного, а потім і за весілля подумаємо.
– Добре. Але житимемо поки що в моїй квартирі. А потім вже вирішимо.
– Я не проти. Увечері речі привезу.
Сімейне життя починалося просто чудово. Батьки по обидва боки схвалили вибір дітей. Та й Марина з Олексієм добре ладнали. Працювали в одному офісі, разом на роботу їздили. Домовилися гроші на весілля відкладати. Кожен сам. Спільних рахунків чи скриньок не заводили. Продукти купували разом. Марина готувала добре, різноманітно. Вранці на столі завжди був сніданок та кава, увечері свіжа вечеря.
Олексію все подобалося. Сирники, омлет чи млинці. У Марини вранці все було розподілено.
Понеділок – вівсянка.
Вівторок – сирники.
Середа – омлет.
Четвер – злакова каша.
П’ятниця – варене яйце.
Субота – млинці.
Неділя – биточки рисові чи інші. Або знову млинці.
З кухні завжди смачно пахло. А так їй було простіше. Її ще бабуся так навчила. Вечері було різноманітнішими.
– Марино, все так смачно. – Олексій завжди хвалив її. – З тобою, як з мамою. Тільки ще смачніше.
– Дивись, не загуби мене.
– Що, я геть не розумний. Такий скарб втрачати.
Але все колись трапляється. До їхнього офісу прийшла молода і красива дівчина. Прилаштували по знайомству. Вона нічого не розуміла і постійно зверталася до всіх за допомогою. Дівчат вона ігнорувала, а от молоді люди підпадали під її вплив. І одного разу на обід Олексій пішов із нею, а не з Мариною.
– Вона просто мені віддячила за допомогу. – виправдовувався Олексій. – Я не міг їй відмовити.
Потім був ще раз. А потім Олексій сказав, що затримається. Начальник попросив допомогти цій співробітниці, а вона, як виявилось, його племінниця. Відмовити не можна.
– Ти ще довго їй допомагатимеш?
– Ну, як я відмовлю начальнику. Він мене обіцяв підвищити.
А одного разу Олексій зібрав чемодан і пішов.
– Нам краще поки що пожити окремо. Поки що.
Тепер Марина бачила, що він приходив на роботу разом із племінницею начальника. І йшов разом із нею. Їй звичайно було важко, але хвилюватися і влаштовувати сварки вона не збиралася. Пішов і пішов. Знайдуться інші. Добре, що одружитися не встигли. Олексія підвищили. Та й зарплату пристойно додали.
Тільки ось засумував він за сирниками, млинцями і навіть кашами вранці. Набридли йому піци та роли. Та й гроші танули дуже швидко. Посварилися. Вирішив він повернутися до Марини. Час вибрав для повернення, ранок суботи. А на нього й не чекають. Марина навіть на поріг не пустила.
– Марино. Я ж тобі казав, що просто поки що окремо поживемо. Ну, я ж вибираю тебе. Я повернувся. А весілля хоч завтра зіграємо.
– Весілля? Яке весілля? Ви помилилися молодий чоловік. Я вас не знаю. – Марина швидко, не давши схаменутися Олексію, зачинила двері.
А з кухні так смачно пахло млинцями.
Невдовзі, Олексія звільнили. Не виправдав він очікувань начальника, а вірніше його племінниці. Та й племінниця теж звільнилася. Не царська це справа – працювати, а з чоловіком не вийшло.
КІНЕЦЬ.