В принципі, Марині з Матвієм пощастило, адже вони змогли купити квартиру в самому центрі міста. Ремонт там, правда, був совдепівський, але це справа наживна. Тим більше, що у чоловіка Марини руки були просто золоті. Залишилося діло за малим — дитинку народити.

Подружжя мріяло стати батьками, і тільки не виходило. Ліkарі діагностували безnлідність і сказали, що немає сенсу сподіватися на диво. Вони обидва працювали заради загального блага і сподівалися, що на них чекає щасливе майбутнє. Потроху почали робити ремонт, обставляти квартиру меблями та налагоджувати побут.

Невдовзі із сусідами познайомилися. Якось Інна Валеріївна, яка жила з ними через стінку, навіть на чай Марину запросила розповісти їй про минулих мешканців. Виявляється, раніше тут жило подружжя з двома дітьми. Пристойна така родина, благополучна.

Якось Валя, мати цих дітей, попросила Інну Валеріївну доглянути за молодшої донькою, а сама побігла в сад за сином. Погода була поrана, тому вона тягнутися з немовлям не хотіла.

Додому вона не повернулася — просто на переході ван тажівка наїхала. Син загинув разом із нею. Анатолій одразу зламався. Мама Валентини приїхала, щоб за онукою доглядати, адже зять ніби збо жеволів і виnивати почав. Ніяк не міг з такою втратою змиритись і жити далі. За місяць привів Анатолій додому нову співмешканку.

Вона виглядала так, ніби він її знайшов у публічному будинку. Почала господарювати і до тещі чіплятися. Чоловік нову пасію захищав, а на Антоніні Іванівні завжди зри вався. А потім взагалі заявив, що їй час їхати, адже є кому за малюком доглядати. Родичка намагалася обуритись, але той буквально на вулицю її виставив. Зі сльозами на очах і неспокійним серцем вона покидала квартиру.

Онука nлакала і не хотіла відпускати бабусю, але Анатолій принципово не віддавав доньку Антоніні Іванівні. Загалом Антоніні Іванівні стало погано — швидка не встигла доїхати. Зять подзвонив братові покійної дружини і сказав забрати тещу. А сам зачинив двері і пішов займатися своїми справами.

Згодом сусідка помітила, що дівчинки немає вдома. Якось підловила п’яного Анатолія і спитала, де донька, той спокійно відповів: “У дитячому будинку!”. Сам же він почав пити ще більше, а співмешканка скористалася цим і підмовила друзів, щоб ті його підрізали.

Вона стала єдиною власницею квартири, продала її та поїхала кудись. Марина так перейнялася цією історією, що в неї розбо лілося сер це. Вона не могла собі знайти місце, тому розповіла про маленьку сироту чоловікові, як тільки-но повернулася додому. — Матвію, давай її знайдемо! — Навіщо?

— Поки своєї дитини немає, цій дівчинці допоможемо. Ти уявляєш, як їй зараз важко. — Добре! Давай! Вони навели довідки та дізналися, в якому дитячому будинку знаходиться дівчинка. Коли вони приїхали до неї, дуже здивувалися. Дівчинці було 5 років, але виглядала вона молодшою через свою худорлявість.

Вони переконалися у правильності свого рішення та почали збирати документи. Буквально відразу ж Машенька почала називати їх “мамою” та “татом”. Дівчинці дуже не вистачало батьківського тепла, от і тягнулася до подружжя.

За час, поки вони зібрали всі документи, дуже зблизилися з дівчинкою, тому адаптація пройшла на “ура”. А за рік Марина народила ще й сина. Недаремно кажуть, що за кожну щасливу сироту дорослі отримують подарунки. Про більше подружжя та мріяти не могли .

КІНЕЦЬ.