Оля поверталася додому з роботи, як раптом на вулиці зустріла давню подругу своєї бабусі, Стефанію. – Давай зайдемо до мене, Олю. Поговорити треба, – сказала бабуся Стефанія. Оля не відмовила, не хотілося ображати стареньку через повагу до пам’яті улюбленої бабусі. Стефанія привела Олю у свою квартиру, пригостила чаєм. – Оля, я твоїй бабусі дещо пообіцяла, – почала Стефанія і простягла якийсь листочок з номером телефону. – Коли повернешся додому, подзвони за цим номером, це дуже валиво! Ольга здивовано дивилася на літню жінку, нічого не розуміючи

Ольгу покинув її коханий чоловік. Покинув несподівано, перед самим весіллям. Були вони не такі молоді. Їй тридцять п’ять, Валерію за сорок. Познайомилися трохи більше року тому і з того часу не розлучалися.

Раніше Оля про заміжжя не мріяла. Була не надто красива, хоч і дуже розумна. І ось тепер вона вирішила, що доля нарешті зглянулася над нею і послала порядного чоловіка. Але… помилилася, він пішов від неї, залишивши її саму.

Виховувала Ольгу бабуся, а в неї була подруга Стефанія, яка вміла дуже добре на картах ворожити. Майже всі її прогнози збувалися, і багато хто йшов до неї, щоб дізнатися про свою долю.

Олю бабуся привела до своєї подруги Стефанії, коли дівчині виповнилося двадцять років. На той час вона навчалася в інституті, але ні наречених, ні шанувальників не мала. Була дуже худенькою, високою та нескладною.

Неслухняне кучеряве волосся, запалі щоки, великий ніс. І тільки очі були розумні та красиві. Але це навіть не приваблювало хлопців.

– Подивись, що там в моєї онучки, Стефанія, – сказала тоді бабуся. – Що на неї чекає? Хороша дівчина, та тільки одна все. Невже їй немає пари? Чи знайдеться така людина?

Бабуся Стефанія довго вдивлялася в обличчя Ольги з задумливим поглядом. Не вірила дівчина у всі ці штучки, але бабусю ображати не хотілося, от і пішла вона з нею.

– Молода ще вона для заміжжя, – сказала Стефанія, навіть не розкинувши карти. – Нічого на неї не чекає, поки не дозріє душею. А коли дозріє, тоді й приходьте.

– А як дізнатися, коли вона дозріє? – не вгамувалася бабуся, поки Оля одягала свій плащ у коридорі.

– Дізнається вона, сама дізнається, тоді й прийде. Без тебе вже…

Прозвучало це якось не дуже. І дівчина швидко спустилася вниз сходами на свіже повітря, чекаючи бабусю. Та вийшла слідом, і вони під ручку вирушили додому. Більше про Стефанію не говорили між собою, хоч Оля знала, що бабуся ходить до неї час від часу.

А потім бабусі не стало. Оля успішно закінчила інститут, знайшла роботу і все йшло добре. Але бабуся підвела. Занедужала та покинула її.

Молода жінка залишилася одна у віці 25 років. А незабаром познайомилася із приїжджим архітектором. Гарний чоловік, солідний. Її перший кавалер та коханий.

Оля знову подумала, що то її доля. Нарешті знайшлася людина, яка і любить, і оберігає. Правда заміж не кличе, і все їхнє кохання від приїзду до від’їзду.

І додумалася вона, у паспорт подивилася, поки він у душі був. Одружений виявився її коханий. Це було і горе, і потрясіння для молодої жінки, яка довірилася усією душею. Вигнала одразу ж. А він тоді так і сказав:

– Та не знайти тобі нікого, Ольго. Так і проживеш життя одна.

Але жінка була надто розумна, щоб образитись на його слова. Так, вона не красуня. Ну і що? Його вона знайшла. А точніше він її. Сам почав доглядати, компліменти говорити, мовляв, добре йому з нею, спокійно, душевно. Значить, і іншого знайде. Але зерно сумнівів не залишало.

І тут згадала вона про бабусину Стефанію. Так, зараз їй дуже захотілося дізнатися, що її далі чекає. Роки до тридцяти йдуть. Два роки витратила на цього архітектора. А далі що? І пішла вона за знайомою адресою, сподіваючись, що жінка ще досі живе тут.

Та впізнала її одразу.

– А-а-а, прийшла, голубонько. Ну, проходь, у дверях не стій.

Але прогнози Стефанії були не дуже радісними: раніше тридцяти п’яти Олі нічого не світить.

Так і сталося. Познайомилися вони із Валерієм за місяць до її тридцяти п’ятиріччя. Все йшло добре. І року не минуло, як він пропозицію їй зробив. І раптом: відмовився від усього. Зустрів, мовляв, жінку своєї мрії. Вибач, Оля. І пішов.

Нещасна жінка проплакала всю ніч. А під ранок заснула і наснилася їй бабуся. Мов сидять утрьох у Стефанії, а та щось хоче їй сказати, але не при бабці. Вранці вона ледве прокинулася, мало не запізнилася в офіс, проспала.

Там закрутилася і забула про все на світі. Вміла вона перемикатися на роботу, і не давала своєму настрою опанувати думки настільки, щоб відволікатися від важливих справ. А повертаючись додому, випадково зустріла Стефанію на вулиці.

– Давай зайдемо до мене, Олю. Поговорити треба.

Та не відмовила, знову ж таки не хотілося ображати стареньку через шану до пам’яті улюбленої бабусі. Та й сон згадався. Треба ж у руку. Спочатку чаю попили, поговорили про життя, здоров’я. А потім та за карти взялася.

– Ви мені не ворожіть, не треба. Не справдилося ваше останнє…

Та подивилася на Олю уважно, і карти все ж таки розкинула. Довго вникала у свій розклад, але їй нічого не казала. А коли зібрала колоду, помітила тільки, що все одно права вона. Тридцять п’ять – це її, Оліна, точка сили, її зоряний час.

– Тобі не треба зневірятися. Тобі потрібно зробити незвичайний вчинок. Зробити щось таке, чого б ти ніколи раніше не зробила, розумієш?

– Ні, не розумію. Піду я. Дякую за вашу доброту. Не проводжайте.

Оля йшла вечірньою вулицею, а на душі було так спокійно, ніби все в неї добре. Наче хтось невидимий оберігає її. Бабуся, мабуть, із небес.

Скільки вона сил вклала у Олю, виховувала її, навчала. Навіть на музику водила у дитинстві. До приватного викладача, який навчав її гри на фортепіано. Просто так для душі.

Бабуся говорила, що дівчина має бути всебічно розвиненою, книжки їй з мистецтва купувала, у музеї, театр, картинну галерею водила. Як давно це було…

Оля прийшла на зупинку і почала чекати на автобус. І раптом щось привернула її увагу. Стовп із оголошеннями, на якому білів зовсім свіжий листок. Світить ліхтар, і в його яскравому світлі вона прочитала:

«Продається фортепіано. Недорого. Потрібно налаштування». І номер телефону колихався на підрізаному клаптику паперу.

Оля відірвала цей клаптик і засунула до кишені. Фортепіано вони з бабусею ніколи не мали. Воно було не по кишені літній жінці.

А зараз Ольга задумалася: а може й справді купити фортепіано? Місце для нього є. Грати вона не те, щоб вміє дуже добре, але навички є. Буде в неї хобі, згадає ази і почне потихеньку самонавчатися. Все ж таки три роки відходила до вчителя.

Хоча б для себе, для душі, як бабуся колись говорила. І вона зателефонувала за вказаним номером. Відповів їй, судячи з голосу, дідусь років вісімдесяти. І запросив у найближчий вихідний прийти та подивитися інструмент.

– Тільки самовивізом, дамочко, майте це на увазі, – сказав він їй на прощання.

Фортепіано Олі сподобалося. Досить старе, але дуже гарна марка “Petrof”. Дідусь, якого син забирав жити до себе, розпродував майно, у тому числі й фортепіано.

Вона зіграла з пам’яті якусь дитячу п’єску, пальці не слухалися, але їй страшенно захотілося все згадати! І вони домовились про ціну.

– Пані, інструмент розлагоджений, я попереджав. Я дам вам телефон дуже гарного майстра. Зверніться до нього. Буде як нове.

І через тиждень фортепіано вже стояло в її вітальні, очищене, відполіроване до блиску, гарне. У суботу з ранку вона чекала на майстра. Звали його Андрій Іванович, і прийшов він без запізнень. Оля відчинила двері, пропускаючи чоловіка у квартиру.

Суворий погляд спідлоба, серйозне обличчя, густа шевелюра кольору «сіль із перцем». Він був небагатослівним і відразу ж приступив до справи, попросивши йому не заважати.

– Може чай чи каву для початку? – несміливо запитала Оля, але Андрій Іванович відмовився.

Він зайшов у вітальню, розстелив на килимі якесь простирадло і почав розкладати інструменти. Оля щільно зачинила двері, залишивши його одного. Вона сиділа в своїй спальні, читала книгу, час від часу чуючи звуки акордів.

Їй нестерпно захотілося сісти та зіграти хоч щось! Душа прагнула до музики. І чому вона раніше цього прагнення не відчувала? Навчання, потім робота, проекти.

Хоча завжди, за старою пам’яттю та з величезним задоволенням відвідувала оперні та балетні постановки, не рідкісні в їхньому місцевому театрі.

І раптом вона почула музику… Божественну, її улюблену «Місячну сонату» Бетховена! Чисте звучання, від якого її душа зраділа! Оля тихо увійшла до кімнати і побачила, як гарні пальці майстра торкалися чарівних клавіш.

– А тепер можна й каву, – сказав Андрій Іванович, коли закінчив гру.

Яким він виявився цікавим співрозмовником! Вони з Олею начебто знайшли один одного. Говорили і про музику, і про мистецтво, і про себе. Це був саме той випадок, про який кажуть: зустрілися дві самотності.

Андрій завжди мріяв зустріти «рідну душу». За красунями не бігав, йому потрібна була розумна, вихована, яка розуміється хоч трохи в мистецтві. Жінка, з якою було б цікаво.

І такою для нього несподівано виявилася Ольга, яка за щасливим збігом обставин закохалася в нього, як то кажуть, з перших акордів.

Так і здійснилося передбачення бабусиної подруги. Вона знайшла своє щастя наприкінці тридцяти п’яти років. І навіть привела Андрія до неї у гості на день народження. Подарувала чудову хустку і назвала її своєю «другою бабусею».

Стефанія дуже тихо, щоб чоловік не чув, похвалила її, назвавши Андрія Івановича єдиним правильним вибором.

– Що ж я зробила такого незвичайного, який вчинок зробила, щоб здобути це щастя? – Запитала її Ольга.

– А сама не здогадуєшся, онученько? Фортепіано купила… А з ним і своє щастя в хату закликала. Хіба ти думала про цю покупку раніше? Ні. Ось тобі й незвичайний вчинок.

І все склалося в душі Ольги, як пасьянс бабусі Стефанії. Вона знайшла свою другу половинку, суворого, серйозного, але такого інтелігентного і порядного Андрія, з яким вони незабаром зіграли весілля і зажили дуже цікавим, насиченим життям. Таким, про яке Ольга завжди мріяла.

КІНЕЦЬ.