Любов Андріївна вийшла на вулицю, сіла на лавку біля під’їзду. – І що тепер робити? – сумно подумала жінка. – Найкращу подругу втратила! Раптом з під’їзду вийшла сусідка Люби Ніна. – Що ти засумувала, Люба? – запитала сусідка, присівши на лавку. – Та ось думаю, чому життя таке несправедливе, – тихо промовила Люба. – Та що ж сталося? – не розуміла Ніна. Ну, Люба і розповіла їй про те, що сталося. Ніна вислухала сусідку, і сказала те, що Люба ніяк не очікувала почути

Любов Андріївна завжди вважала себе хорошою людиною, душевною, готовою допомогти та підтримати. Багато хто бачив її такою ж, а хтось без сорому користувався її добротою, але навіть таким людям вона майже ніколи не відмовляла.

Ні, вона була не з тих, хто не може відмовити у принципі. Вона могла, якщо вважала це за потрібне, але здебільшого вона хотіла допомагати рідним, друзям та знайомим. Їй здавалося, що цим вона робить світ кращим.

Якщо сусідка просила позичити грошей до зарплати, Люба їй давала в борг, але варто було б раз забути про нього, як вона закривала годівницю. Загалом, хоч якісь межі в неї таки були. Щоправда, вона рідко відмовляла, якщо хтось із рідних чи друзів просив посидіти з дітьми чи онуками. Любила малюків, їй подобалося з ними поратися.

Свої онуки та діти в неї теж були, але жили далеко. Їх вона рідко бачила, тож хоч якось компенсувала нестачу спілкування з дітьми за допомогою знайомих та близьких.

Так минуло багато років. Любов Андріївна вже розміняла сьомий десяток, коли одного разу до неї в гості приїхала стара подруга.

Вони ще з дитинства дружили. Нещодавно у її подруги Світлани Вікторівни не стало чоловіка. Їй хотілося змінити обстановку, тому й поїхала за сотню кілометрів до своєї дорогої подруги, з якою тривалий час спілкувалася лише телефоном.

Люба всіляко намагалася її підтримати та відволікти. У цьому вона була хороша. Могла балакати без упину, якщо потрібно, могла і пісню заспівати, і вірш розповісти. Колись її вважали душею компанії, але зараз усі компанії кудись розбіглися.

Усі по домівках сиділи, борщі варили, дітей і онуків няньчили, чоловіків усіляко ублажали, лише Любов Андріївна вже третій рік вдовила, сумувала за спілкуванням з людьми, тому й рідко відмовлялася комусь допомогти, а гостей особливо любила.

Можливо, їй завжди здавалося, що якщо вона буде добра до людей, то і вони у відповідь переймуться до неї з такою самою теплотою, але незабаром Любі довелося переконатися, що не завжди це працює так, як здається правильним.

Йшов другий тиждень, як Світлана гостювала у подруги. Чим тільки її не балувала і не частувала Любов Андріївна. Все хотіла їй настрій підняти, якось втішити. І в неї це непогано виходило.

Якось вони разом у магазин пішли зі Світланою. Понабирали всіляких смаколиків. Вже до каси підійшли, коли Люба раптом виявила, що вона розтяпа сумку не ту взяла, гаманець забула.

– Світлана, заплатиш? Додому прийдемо, я тобі одразу віддам! – Попросила вона подругу.

Картками Любов Андріївна не любила розплачуватись. Їй справжні гроші подобалися, тому вона всю готівку одразу в банкоматі знімала та в гаманець складала.

– Так давай, відкладемо покупку, збігаємо додому по гроші! – Запропонувала Світлана, притискаючи до себе сумку, ніби хтось хотів її поцупити.

Люба здивовано глянула на неї. Іти два квартали, а потім назад? Та ще й холод на вулиці. Навіщо? Тим більше їжу вони ж на двох купували, щоправда, годувала всі ці дні Світлану тільки подруга, вона начебто гостя, їла із задоволенням усе, що дають, і не виступала.

– Світлано, ти чого? Тобі що грошей шкода? – Запідозривши недобре, запитала Любов Андріївна, ще й почервоніла трохи.

На касі вже черга почала за ними збиратися, довелося відійти в сторону. Люба все не могла зрозуміти, що з подругою таке сталося.

– Та мені не шкода. Просто я не маю! – обманула Світлана, забувши, що тільки вчора при Любі розмовляла з донькою, яка їй гроші на карту переказувала.

– І навіщо ти обманюєш? Я знаю, що є! Я й не думала, що ти така! – З образою сказала Любов Андріївна. – Якщо така справа, тоді покупки залишаємо і додому йдемо!

Вже наступного ранку Світлана Вікторівна додому зазбиралася, вже нагостювалася, мабуть. Ні повинилася, ні вибачилася, ні навіть виду не подала, що не так повелася. Попрощалася з Любою як із найкращою подругою і поїхала.

Увечері Любов Андріївна вийшла на вулицю, сіла на лавку біля під’їзду, сподіваючись, що хтось ще вийде, побалакає з нею. Незабаром вийшла сусідка Ніна, яка на два поверхи вище жила.

– Що ти засумувала, Люба? – Запитала вона.

Ну, Любов і розповіла їй про те, що сталося.

– Уявляєш, я до неї з усією душею. Більше тижня її годувала, розважала, а вона відмовилася за продукти заплатити, бо я забула гаманець. Ось не розумію я людей, робиш їм добро, а віддачі нема!

– А ти хіба заради віддачі добрі справи робиш? – поцікавилася сусідка.

– Ну, не те щоб заради, але ж приємно, коли і натомість щось тобі гарне зроблять! А так який сенс?

– Тому, Любов Андріївно, ти так і не можеш знайти свого щастя! – зітхнула Нінка.

– Ти про що це?

– Та ось, дивлюся я на тебе, дивлюся. Вже давно придивляюся. Начебто і людина ти хороша, але так і не зрозуміла просту істину. Людина від добрих справ отримувати радість має і задоволення, тільки тоді вони їй на користь і підуть. Поки ти віддачі від інших чекаєш, лише живеш, наступаючи собі на п’яти. Немов у самої себе й позичаєш! Коли гроші, коли емоції, коли інші ресурси. Тому й бідна в душі! Жаль мені тебе!

Любов Андріївна повірити не могла в те, що почула. Це що ж виходить? Вона зовсім і не добра, не чуйна, не душевна? Як же так? І не соромно Ніні таке про неї говорити? Вона ж і з її дітьми сиділа, і онуків няньчила, і чоловікові її допомагала, коли той занедужав! Безсовісна!

– А ти мене й не шкодуй. У мене все добре. Я собі на п’яти не наступаю. Ти щось плутаєш! – обурилася вона.

– Наступаєш, але сама цього не розумієш. Хочеш, поясню чому?

Люба лише плечима знизала та головою кивнула.

– Доброта щастя людям приносить лише в тому випадку, якщо вони не чекають нічого у відповідь. Просто дарують своє добро і відпускають з миром. Ось тоді вони справді щасливі. А якщо ти чекаєш добра у відповідь за добро, то і своїм розкидатися просто так не варто. Або хоча б не обманюй себе в тому, що тобі не потрібно хоч подяки у відповідь. Адже тобі потім здається, що тобі не додали, обділили. Адже правда?

Люба замислилась. До неї почав доходити зміст слів сусідки. Може, Ніна в чомусь і мала рацію, але як же тепер бути? Як далі жити?

Адже стільки років Любов Андріївна розбазарювала своє добро, підсвідомо чекаючи взаємності, а тепер виходить, що й не дочекається? Сумно було від таких думок, але вже нікуди не дінешся! Та й висновки робити пізно, як і міняти звички…

КІНЕЦЬ.