Так склалося в моєму житті, що вийшла я заміж досить таки молодою.

У 19 років стала дружиною Павла. Але щось порадити, на той час, мені було просто зовсім нікому.

Я досить таки рано, на жаль, залишилася без батьків, звичайно, були у мене далекі родичі, але моєю долею вони всерйоз ніколи й не цікавилися, адже в кожного своє життя та свої турботи, тому їм, щиро кажучи, просто було не до мене.

Мій чоловік був старший за мене, і коли ми з Павлом розписалися і створили сім’ю, йому вже виповнилося 38 років.

Після весілля Павло привів мене в будинок своєї матері, де вони жили вдвох.

Свекруха ставилася до мене дуже добре, на мій великий подив, називала мене донечкою, шкодувала в усьому, раділа, що її син нарешті одружився і в нього є сім’я.

– Давай продамо твою квартиру і зробимо до нашої хати гарну прибудову, – став говорити мені чоловік неодноразово, – в твоїй маленькій однокімнатній квартирі нам все одно жити не буде добре, а тут і місця вистачає нам усім, та й маму свою я все рано не зможу залишити. Сама розумієш, вона вже у віці, але у неї більше нікого крім мене немає і мені її доглядати потрібно, тому буде легше для всіх, коли ми просто житимемо разом.

І правда, моїй свекрусі вже на той час було за 60 років.

Мені не було кому тоді підказати, щоб я залишила собі ту квартиру, не робила такої помилки, адже то було все, що я мала, моя надія на завтрашній день, і, згодом, я таки погодилася її продати.

Ось з того дня, коли я вручила гроші в руки чоловіка, все і змінилося для мене, на жаль.

Немов за одну хвилину, для свекрухи я стала не донечкою, а людиною, яка прийшла на все готове до неї і живу під її дахом. Вона постійно говорила, чо її син взяв мене заміж і я маю дякувати їм за це, адже у мене нікого більше немає.

Павло почав зводити прибудову, а на мої думки і розмови зовсім перестав зважати. А що? Піти вже мені було нікуди. Я стала домогосподаркою: зроби, подай, принеси.

Мовляв, ти життя не знаєш, – часто мені любила повторювати свекруха, – будь вдячна, що тебе в хорошу родину взяли, одягли і взули, та ще й годують.

А я і працювала, і вдома на городі все встигала, і за свекрухою доглядала, все як годиться. А коли я сіла в декреті, стало важче.

Радість була тільки одна – моя дочка. А куди піду з дитям? У мене роботи й вдома було багато. Хто її буде, крім мене, робити?

А потім донька моя виросла і чоловік мій почав все частіше хворіти. Я доглядала за ним, але напередодні свого 60-річчя він пішов, у моєї доньки не стало тата.

Та ще була свекруха, їй було 80 років, вона нічого сама не могла робити.

І я не помітила сама, коли в будинку у нас стало тихо. Свекруха постійно мовчала, була дуже тихою і покірною, не докоряла ні в чому мене, нічого зайвий раз не просила, навіть спасибі я від неї почула за приготований обід чи не вперше за 20 років.

Одного разу дивлюся, а вона сумна і вигляд якийсь розгублений.

– Мамо, – кажу, – що сталося?

– Ти ж мене тепер в будинок для людей похилого віку відведеш? – запитує несміливо, – сина мого немає, ти тут тепер господиня. А хіба ти хочеш мене тут бачити?

Я її заспокоїла, що навіть думки такої у мене немає. А вона не зрозуміє, як же так, вона ж все життя до мене недобре ставилася.

– На вашій совісті нехай залишається все, – відповіла я їй спокійно. Так ви недобре чинили, а я не мала куди йти, бо одна на цілому світі була, а тепер у мене є донечка. Будемо жити, як жили.

Дивлюся, а свекруха моя плаче сидить. Соромно стало, через стільки років, совісно. Попросила вона вибачення переді мною, за все.

Мати Павла дуже шкодувала, що лізла в нашу з сином сім’ю, адже ми б щасливо жили, аби не вона.

Рідні тітки мої кажуть, що я не добре для себе роблю. Адже вона нічого доброго мені не зробила, а я тепер їй кашу варю.

А я не слухаю. Не така я людина, щоб залишити стару людину. Та й вона вже не така погана, змінилася дуже вона. Якось мама чоловіка сказала:

– Зустрінеш когось, заміж іди, слова не скажу, – каже, – ти ще молода, повинна бути і у тебе сім’я і добре щасливе життя, яке ти від нас з сином моїм не побачила. Совісна ти і чесна, хороша людина, шкода, що пізно я розгледіла це.

Бачу я, що їй легше стало, що покаялася, і мені легше, що пробачила.

А недавно витягла свекруха сережки свої старовинні, які у неї ще з молодості ранньої були, мене покликала. Я думала доньці моїй хоче передати.

– Онучці ще встигну, – колишнім владним тоном сказала свекруха, – сама носи, ти он у мене молода ще он яка, красива. Наречена – хоч куди.

Так і живемо. І не залишу я її, скільки б ще не було їй виділено днів.

Рідні мене засуджують, кажуть, що не потрібно доглядати недобру свекруху. А я їй не слухаю зовсім. Хіба я не вірно чиню?

КІНЕЦЬ.