Ірина вийшла з кухні і подивилася на годинник.

Вона винесла ще одну зібрану валізу, а її чоловік Микола поставив її поряд з іншими валізами, пакетами, сумками, мішками й коробками, що заповнили весь коридор.

Чоловік дістав з кишені список речей і звірив усе.

– Ну? – запитала Ірина. – Тепер, сподіваюся, все? Чи ти ще щось забув?

Микола насупився.

— Ти помиляєшся, Ірино, якщо думаєш, що я йду від тебе, тому що… – почав він.

Але Ірина не хотіла слухати виправдання колишнього вже чоловіка.

— Та мені все одно, чому ти йдеш! — сказала вона. — У тебе тепер є кому розповідати свої казки. Перед нею і виправдуйся!

– Ну навіщо ти так? — ображено запитав Микола. — Я ж по-доброму хотів…

— Ти все зібрав? – запитала Ірина. – Нічого не забув?

Микола озирнувся довкола, глянув на Ірину й замислився.

— Та хто зна… — відповів він. — Може щось і залишив. Гляну в список.

Він знову дістав аркуш паперу.

— Учора з Олесею всю ніч складали, — сказав він. — Під ранок тільки й заснули…

— Коротше! — строго сказала Ірина. — Речі твої зібрані, прошу на вихід!

— Тобі пощастило, що це не моя квартира, — сказав Микола. — Тоді зараз збиратися і йти довелося б тобі, а не мені!

— Ну зате тобі в коханні пощастило! — єхидно сказала жінка.

– Ну, навіщо ти так, я ж по-хорошому хочу… – пробурмотів Микола.

– Забирайся, – рішуче сказала Ірина. – Якщо щось забув, потім заїдеш і забереш. Тільки подзвони заздалегідь. Я тобі все зберу.

— Може допоможеш мені зараз речі в машину занести? – запитав Микола.

— Мені робити більше нічого?! – обурилась Ірина. – Сам тягай своє барахло!

Микола зітхнув і мовчки взявся переносити сумки…

…Через годину Микола забрав усі речі й поїхав. Ірина зачинила двері і полегшено зітхнула.

Вона думаючи, що на цьому її проблеми з колишнім чоловіком закінчилися. Та вона помилялася. Все ще тільки починалося…

…— Олесю, кохана, я приїхав! — радісно сказав Микола, заносячи перші валізи у своє нове місце проживання. — Приймай посаг! Не з порожніми руками прийшов я у твою хату!

Олеся вийшла в коридор.

– І це все?! — здивовано вигукнула вона.

— Та що ти, кохана! — радісно відповів Микола. – Яке там все! Це тільки початок! Тут посуд і постільне. А тут книжки, свічки… Про всяк випадок. Коли світла не буде. Ще мило і пральний порошок…

Коли всі речі були перенесені, Микола з Олесею почали їх розкладати. При цьому вони звірялися зі списком Миколи.

Коли все було розкладено, вже стемніло. Пора було лягати спати.

— Тяжкий сьогодні був день, — сказав Микола, засинаючи. — Я ж поки речі збирав, Ірина постійно поряд була. Кроку не давала ступити. Стежила, щоб я чогось зайвого не забрав. От що за жінка? Це все від жадібності. Чуєш, Олесю?

Але Олеся його не чула. Вона вже спала.

— Спить, — пробурмотів Микола, зітхнув, повернувся на інший бік, і теж заснув.

Але незабаром він змушений був прокинутися! Його розбудила Олеся.

— Миколо, слухай, а у вас кавомолка була?! — раптом запитала вона.

– Була, – Микола розгублено дивився в стелю.

– А чому ти її не взяв?

— Так її у списку не було?

– І що? — здивувалася Олеся. – Сам не міг здогадатися? Подзвони Ірині й домовся забрати…

…Наступного дня Микола приїхав по кавомолку.

– Це все? – запитала Ірина.

— Поки що все, якщо щось, то наберу, – сказав чоловік і попрямував з коробкою додому.

…— Слухай, Микольцю, — сказала Олеся одразу після вечері. — А чому я тільки зараз дізнаюся, що у вас була посудомийна машина?!

Микола почухав потилицю.

— Забув, Олесю! — сказав він. – Чесне слово.

— Подзвони Ірині і скажи, що сьогодні під’їдеш.

— А куди ми її поставимо?

— Було б що ставити, — розважливо відповіла Олеся. — А куди знайдеться.

— Теж правда, — погодився Микола, швидко допив каву, одягнувся і вискочив з дому…

…Через два дні Олеся вже згадала про пральну машинку.

— Якщо в неї залишився холодильник, — сказала вона, — Значить, машинка твоя.

– Логічно, – погодився Микола…

…— Слухай, Миколо, — сердито сказала Ірина, коли вантажники виносили пральну машинку. — Я тобі віддаю все це тільки з тієї причини, що мені не потрібне це старе барахло. Я собі куплю нове. Ти хоч усе забирай.

Але мені набридло майже кожен день бачити твою фізіономію!

— Я ж не винен, що не можу одразу пригадати все, що мені потрібне, — ображено відповів Микола.
– Давайте зробимо так, – запропонувала Ірина. — Нехай твоя Олеся приїде сюди, уважно огляне все і вирішить, що треба забрати. І я вам віддам, що вона скаже. Домовились?

— Ти справді так зробиш? Не жартуєш?

– Ні. Дзвони Олесі. Скажи, що вона може хоч зараз під’їжджати.

— А ви без мене тут впораєтеся? — запитав він. — Бо мені вже на роботу пора.

— Впораємося…

…Микола докладно пояснив все Олесі.

— Приймеш пралку, відпустиш вантажників і приїжджай до Ірини, — сказав він. — Адресу я надішлю. Коли під’їдеш до будинку, подзвони їй. Вона тебе зустріне. Бо у нас домофон не працює.

Поговоривши з Олесею, Микола радісно подивився на Ірину, глянув на годинник і побіг на роботу.

Ірина ж сіла чекати Олесю…

…– От і я! — радісно сказала Олеся, коли Ірина вийшла з під’їзду. — Ми вас не дуже турбуємо?

– Ні-ні, – відповіла Ірина. – Що ви. Я ж усе розумію.

Вони піднялися в ліфті на поверх.
Олеся зайшла в квартиру і заплющила очі.

– Щось не так? — стривожено запитала Ірина.

— Ні, ні! — швидко відповіла Олеся. – Все нормально. Це від несподіванки. Не думала, що у вас так гарно і навіть шикарно!

– Це все Микола, – сказала Ірина. — Його багаторічна працьовитість та ощадливість.

Ірина зітхнула і сумно подивилася на Олесю.

— Зробімо так, Олесю, — сказала вона. — Ви самі, без мене, походіть по кімнатах і визначте, що хочете забрати. Домовилися? Чесно кажучи, усе це не моє. А Миколи! І… Якщо хочете, можете забрати звідси все!

— А як же ви?! — ахнула Олеся.

– А про мене не думайте. Що я? Я ніколи не розуміла Миколу… Я всього цього просто не заслуговую… А ось ви, Олесю, саме та жінка, яка заслуговує!

Олеся здивовано глянула на Ірину й рішуче пішла оглядати своє майбутнє майно.

– Нові меблі, техніка, — захоплено думала вона, проходячи по кімнатах. – Гарне все, дороге…

– Ми забираємо все! – сказала вона, коли огляд добіг кінця.

– Дуже добре, – сказала Ірина. – Коли хочете забрати? Може зараз?

— Завтра вранці,— відповіла Олеся. — Я буду на роботі, а Микола під’їде і забере. Як ви думаєте, Ірино, однієї машини вистачить?

Ірина задумалася.

— Краще дві, — впевнено сказала вона.

— Правильно, — погодилася Олеся. — А я зараз поїду до Миколи і все йому поясню.

Олеся побігла, а Ірина загадково посміхнулася, побачивши у вікно, як та вийшла з під’їзду…

– Ти впевнена? — розгублено запитав Микола, коли дізнався, скільки всього треба вивезти.

– Впевнена! Така можливість не часто випадає. Треба скористатися нагодою. Дають – значить бери. Тим більше, що і в неї, і в мене трикімнатні квартири. Дуже зручно.

— Але ж…

— Тільки не питай зараз, куди ми це все поставимо, — сказала Олеся. — Нехай просто занесуть у квартиру і розставлять, куди можна.

— Але, кохана, — здивувався Микола. — Навіщо тобі це? — Адже воно не нове…
Олеся сердито зиркнула на чоловіка.

– Ну, добре, добре, – погодився Микола. – Якщо ти так хочеш… А килими теж забирати?

– Килими? — подумала Олеся. — Щось я не пам’ятаю там ніяких килимів? Мабуть, не помітила…

— Теж, — сухо відповіла вона.

Микола вирішив більше не сперечатися…

…Вранці Ірина пустила Миколу й вантажників у свою квартиру.

– Виносьте! – рішуче сказала вона. — А я поки що в сусідки побуду. Подзвони, коли закінчите!

Микола залишився стежити за роботою вантажників, а Ірина пішла в ту саму шикарну сусідську квартиру, яку раніше й показувала Олесі!

Власники поїхали у відпустку, а Ірині вони дали на всяк випадок ключі…

…Микола уважно стежив за тим, як розбирають і виносять стару техніку і меблі невідомо яких часів.

Два старих холодильника, дві стінки, чотири запилені шафи, кілька скрипучих диванів, величезний буфет, старі люстри, крісла, стільці, столи, тумбочки і багато іншого «добра». Ну і звичайно ж, старі килими!

Коли все винесли і кімнати були порожні, Микола подзвонив Ірині.

— Ми закінчили, — радісно сказав він.

Ірина вийшла з шикарної квартири сусідів, яку показувала Олесі і повернулась до себе.

– Як тут добре! – ахнула вона. – Нарешті в мене не буде цього старого мотлоху і я зроблю гарний ремонт. – Вам може воно й потрібніше… Тепер, коли ви отримали все, що хотіли, сподіваюся, ти припиниш мені дзвонити?

Микола кивнув, і весело засміявся. Він зателефонував Олесі і сказав, що скоро буде вдома.

— Але я сумніваюсь, кохана, що нам вистачить місця. Тут стільки всього…

— Вистачить,— відповіла Олеся потираючи руки. — Все моє старе барахло ти відвезеш на дачу!

– Я правильно зрозумів – ти хочеш замінити своє на те, що я забрав в Ірини? – здивувався Микола.

– А чому тебе це дивує? — напружилась Олеся.

– Та не дивує, але… — пробурмотів Микола.

– Я завжди мріяла про це, Миколо! — сказала Олеся.

– Мріяла? Ти впевнена? І про килими теж мріяла? Саме про такі?

– Не задавай дурних питань. Сподіваюся, що до мого повернення ти все встигнеш…

…Через деякий час Микола подзвонив Олесі і повідомив, що все встиг і вже повертається з дачі додому.

Вони одночасно підійшли до під’їзду.

— Уявляю, як там чудово в квартирі, — мрійливо сказала Олеся. – Я так хвилююся. Сподіваюся, ти зробив так, як я просила?

— Можеш навіть не сумніватися, — відповів Микола. — У тебе тепер все точно так, як було колись в Ірини!

Ліфт підняв їх на потрібний поверх. Микола відчинив двері, першим зайшов всередину й увімкнув світло.

Олеся зайшла в свою квартиру й оторопіла від побаченого.

Перше, що вона побачила — це старий, незрозумілого забарвлення килим у коридорі.

— Мамо… — прошепотіла вона. — Що це таке?!

– Ну?! — радісно запитав Микола. – Як тобі? Подобається?

Нічого не кажучи, Олеся спершу уважно подивилася на Миколу, а потім повільно обійшла всі кімнати, які були обставлені старими меблями. Микола йшов слідом за нею і теж мовчав.

— Знаєш, Миколо, що найгірше у всьому цьому? — спитала Олеся, коли огляд було закінчено.

– Що? – не зрозумів Микола.

– Килими…

Олеся розповіла Миколі, що саме вона очікувала побачити у своїй квартирі. Вона пояснила, у якій квартирі була і що бачила.

Микола замислився…

– Так це була не наша квартира! – нарешті зрозумів він. – А наша – ось! Уся тут!

Він показав руками довкола себе.

— Виходить, що твоя колишня нас обманула? – запитала Олеся.

– Обхитрила… – пробурмотів Микола.

— Зараз же ж дзвони їй! І нехай забирає своє барахло назад! Зараз же ж! Ти чуєш мене!

— Звісно, кохана… — покірно відповів Микола. — Я зараз їй подзвоню і все влаштую…

Микола набрав номер Ірини. Вона відповіла майже одразу. Микола хотів щось сказати, але Олеся забрала у нього з рук телефон. Вона вирішила сама сказати Ірині все, що думає про те, що сталося.

— Зроби, як було! – кричала Олеся в слухавку.

— Звісно, — спокійно відповіла Ірина. — Я все поверну назад, все зроблю так, як ви, Олесю, просите. Але тільки не сьогодні. І не завтра. Тому що я поїхала з міста. Надовго. Може, на рік, а може, й більше. А у квартирі у мене почався ремонт.

Ірина поклала слухавку, а Олеся з Миколою так і стояли посеред квартири, не розуміючи, що їм тепер робити з усім цим старим мотлохом…

КІНЕЦЬ.