– Чому йде кохання? А було ж, було… Я була така щаслива, що нічого не помічала навколо. Кохала, ним одним жила! І прогледіла, коли він змінився. Наївна. Так мені й треба. Розслабилася. А розслаблятись не можна було…

Оксана дивилася у вікно на верхівки дерев, що гойдалися від вітрі.

Лід на дорогах присипаний піском. Декілька днів без снігу, і двір почорнів.

– Тільки й думала про те, щоб випрати та попрасувати, нагодувати смачніше. А йому молодої захотілося. Адже ж бачила, що молодиться. Думала, що хоче втримати час… Цікаво, а вона добре готує? Чи вони їдять у ресторанах? Господи, про що я думаю? Як важко. Минуло вже кілька місяців, а я все не можу заспокоїтись. І не звикну ніколи… Яке сьогодні число? – Оксана задумалася. – Здається, чотирнадцяте. Старий Новий рік.

А я сиджу вдома, як бабуся якась. Все! Вирішено! Зараз причепурюся і пройдусь по магазинах!

Вона поставила в мийку порожню чашку з–під кави і пішла у ванну.

Увімкнула воду і стала у ванну. Натиснула на важіль, щоб переключити воду на душ, але його заклинило.

Оксана натиснула сильніше, і важіль злетів у ванну, а з крана і душу ринула вода.

Оксана спробувала вимкнути воду, але ні.

Довелося вилазити з ванни і перекривати труби. Вода перестала йти, але все одно текла тонким струмком.

Оксана не стала одягати промоклий халат. Вона пішла у кімнату, знайшла спортивні штани і футболку.

– Ось і помилася. Як на зло все. Рік новий, а проблеми лишилися старі. Скільки разів чоловікові говорила, що заїдає перемикач води, але в нього все руки не доходили, не до цього йому було… – бурчала Оксана, поки витирала воду з підлоги.

Потім набрала по телефону номер ЖЕКу. Мусить же ж там чергувати хтось.

– Жіночко, чекайте, сантехнік прийде, коли звільниться, – сказали їй.

– Доведеться чекати. Господи, і за що це мені? – подумала Оксана.

Вона ще якийсь час подумки посварилася на чоловіка, який кинув її зі старими кранами одну.

По телевізору йшов турецький серіал. Незабаром Оксана так захопилася ним, що забула про воду. І коли у двері подзвонили, вона не одразу згадала, хто до неї має прийти.

Оксана подивилася на годинник.

– Всього годину двадцять чекала, – подумала вона. – Швидко.

Вона відкрила двері і ахнула від несподіванки. На порозі стояв презентабельний чоловік до шістдесяти років, сивий, досить добре одягнений.

– Сантехніка викликали? – запитав він.

– Ви сантехнік? – недовірливо запитала Оксана.

– Не схожий? – чоловік усміхнувся, і від куточків очей розбіглися промінчики зморшок.

– Не дуже. Вони зазвичай такі… – Оксана зробила рукою невизначений жест у повітрі.

– Ну, загалом, ви маєте рацію. Я не сантехнік. Але кран полагодити можу.

– А ви хто? – не вгамовувалась Оксана.

– Та сусід я його. Він так добре відзначив старий Новий рік, що не може працювати. Дружина попросила замінити його, бо звільнять. Вона не працює, мають двох дітей.

Чоловік замовк, чекаючи, що Оксана запросить його увійти, але та чомусь не поспішала.

– Ну, то що, до понеділка чекатимете або покажете, що трапилося? – поквапив він її.

– Так, звичайно, заходьте, – Оксана відійшла вбік.

Чоловік поставив на підлогу сумку з інструментами, пройшов у ванну.

– Перекрили воду? Добре, – він уважно оглянув змішувач. – Потрібно новий перемикач ставити. Але змішувач старий, проржавілий, ненадійний. Надовго не вистачить. Краще новий купити.

– Вам краще знати, – сказала Оксана.

– Не хвилюйтесь, я все зроблю. Я зараз схожу в магазин, куплю і поставлю.

– Дорого? – захвилювалася Оксана, намагаючись згадати, скільки в неї грошей у гаманці.

– Я чек принесу. Не хвилюйтеся, – чоловік чекав на схвалення.

– Ну що ж робити? Добре, – без ентузіазму сказала Оксана.

– Сумку залишу? – чоловік вийшов за двері.

– Може, треба було до понеділка зачекати? – подумала Оксана, остаточно засмутившись. – Без туалету й води два дні жити? Ну ні.

Оксана поставила чайник, уже випила чашку чаю, коли в двері подзвонили. На порозі стояв захеканий сантехнік.

– Бачте, як я швидко, – він одразу пройшов у ванну.

Оксана пішла на кухню і почала дивитися у вікно.

– Треба йому потім запропонувати. Все–таки старалася людина, поспішала, швидко, напевно, бігла.

– Ось і все, перевірте, хазяйко, – почувся голос за спиною.

Оксана повернулася до сантехніки. На його обличчі застигла задоволена посмішка.

Вона пройшла у ванну, окинула її прискіпливим поглядом. Думала, доведеться прибирати після ремонту, а тут чистота. Новий кран, майже такий самий, як колишній, сяяв хромом. Оксана увімкнула воду. Перемикач працював легко.

– Все працює! – радісно посміхнулася вона. – Скільки я вам винна?

– Нічогісінько. Це ж термінова допомога. Ось чек на новий змішувач.

Оксана вийшла у коридор, дістала з сумочки гаманець, відрахувала гроші, додала зверху.

– Я так не можу. Ви витрачали час, бігали в магазин, – вона дала йому гроші.

Він почав рахувати.

– Це не вам, а вашому сусідові, у якого дружина і двоє дітей.

– Ось за це дякую. Передам, – чоловік засунув гроші в кишеню штанів.

– Може, чаю? Якщо вам більше нікуди не треба, – запропонувала Оксана.

– Наче не дзвонили більше. Із задоволенням, – відповів чоловік і посміхнувся. – Я зараз руки помию.

Оксана пішла на кухню і увімкнула газ. Чайник весело зашумів. Вона налила в чашку чаю, підсунула цукорницю і поставила тарілку з пиріжками на стіл.

– Ого? Давно не їв домашніх пиріжків, – чоловік узяв один і відкусив одразу половину.

– Смачно! – прожовуючи, сказав він, і відпив з чашки.

Вона дивилася, як чужий чоловік пив чай на її кухні. Двадцять два роки чоловік сидів на цьому місці, їв приготовлені нею борщі і пиріжки, а потім пішов до молоденької…

– Зрадник, — нагадала вона собі.

Чоловік вловив зміну її настрою.

– У вас щось трапилось?

– Та ні, – Оксана посміхнулася. – Смішно звучить, правда? Двозначність якась, – голос Оксани тремтів. – А ви хто за фахом?

– Будівельник я. Пенсіонер вже. Ось повернувся в рідне місто. Тут квартира моїх батьків.

– А сімʼя? – навіщось запитала Оксана.

Яке їй діло до його сім’ї?

– Сім’я була. Дружина. Син. Але дружина пішла від мене років двадцять тому і сина забрала. Ремонт зробив у квартирі. От думаю, що далі робити, – просто розповів чоловік. – А ви?

– Що я? – перепитала Оксана.

– Ви ж теж одна. Якби чоловік був, то напевно, він вирішував би проблему. Пішов? До молодої?

– Ви допили чай? – запитала Оксана сердито.

– З якого дива він лізе до мене в душу? – подумала вона.

– Дякую вам велике і… – вона розуміла, що недобре вчиняє, але не стрималася.

– Вибачте. Справді засидівся, – чоловік різко встав, ойкнув, зігнувся в поясі і знову сів на стілець.

– Що? – неспокійно запитала Оксана.

– Спина… – крізь зуби сказав він.

– Швидку? – запитала Оксана і кинулася до телефону.

– Не треба. Пігулки є? – запитав чоловік.

Оксана повернулася на кухню з коробкою, знайшла пігулки і дала сантехніку разом зі склянкою води.

– Спасибі. Можна я посиджу, поки не подіє? – він шумно видихнув.

– Так. Зможете дійти до дивану? – Оксана допомогла йому, обережно вклала.

Оксана дізналася, що звуть його Миколою Васильовичем, що приїхав у це місто і не знає, чим себе зайняти.

– Дякую вам, Оксано. Начебто відпустило. Якщо що, дзвоніть, – він дістав із кишені скромну візитку з телефоном та адресою. – Приготував, щоб на співбесіди ходити. – Він обережно підвівся з дивана і пішов до дверей. – Я сумку залишу, боюся, не донесу. Сусід проспиться, забере завтра.

– Добре, ви обережніше, на вулиці слизько. Може, вас провести? – неспокійно запитала Оксана.

– Не треба, дійду.

Наступного дня прийшов «справжній» сантехнік.
– Я сумку з інструментами забрати, – сказав він. – Все працює?

– Так. Ваш сусід усе зробив. До речі, як він? – запитала Оксана.

– Хороший мужик. Зліг, правда. Моя дружина йому процедури робить, навчилася. Вона в мене слаба, звикла. Я піду.

Оксана дивилася у кухонне вікно. Сьогодні йшов сніг. Все стало білим, гарним та святковим. Чи надовго? Вона дістала з духовки пироги, поставила їх на стіл, щоб остигали.

У дверях почувся звук ключа. Дочка. Оксана вийшла їй назустріч.

– Я тільки пироги дістала з духовки. Поїси зараз, чи з собою покласти? – з порога запитала вона.

– Ой, мамо, я на хвилинку забігла, по камеру. Ми на весілля до друзів йдемо, тож ні їсти, ні з собою пироги брати не буду. Куди з ними? Не ображайся. Потім обов’язково прийдемо до тебе на пироги, – дочка пройшла до своєї кімнати, не роздягаючись.

– Як ти? – запитала вона, вийшовши з відеокамерою в коридор.

– Нормально. Ой, а що це? – дочка показала на плоскогубці на тумбочці.

– Сантехнік, мабуть, забув. У мене вчора кран зірвало у ванній кімнаті.

– А… Я побігла. Валерій в таксі внизу чекає, – дочка поцілувала Оксану в щоку.

У дверях вона зупинилася.

– Я батька бачила нещодавно, з цією… У магазині зустрілися. Вона повна, маленька й негарна. Ти в тисячу разів краща, – сказала вона.

– Неправда, – Оксана похитала головою. – Вона молода і довгонога білявка.

– Вибач, мамо. Я хотіла, щоб тобі було легше.

Оксана зачинила за дочкою двері. Знову підійшла до вікна. Бачила, як дочка сіла в машину. А сніг все йшов і йшов.

– І навіщо я напекла пирогів? Хто їх їсти буде?

Вона ще трохи постояла біля вікна, потім поклала ще теплі пироги в контейнер, обернула його газетою і поклала в пакет. Принесла з коридору плоскогубці і поклала зверху на контейнер з пирогами. Одяглася і вийшла надвір.

Оксана пішла на сусідню вулицю. Піднялася на третій поверх дев’ятиповерхового будинку, подзвонила у двері квартири Миколи.

– Іду, – гукнув з–за дверей чоловічий голос і почулися приглушені човгаючі кроки.

Микола відкрив двері і здивовано ойкнув:

– Ви?

– Я. Ви… Плоскогубці забули, – ніяково сказала Оксана.

– Проходьте, – Микола відчинив ширше двері.

– Ваш сусід сказав, що вам погано. Ось вирішила відвідати вас. Ви ж врятували мене вчора, – сказала Оксана, знімаючи пальто і не знаючи, що ще сказати.

– Ви прийшли, і мені стало краще, – усміхнувся Микола.
І знову від куточків його очей розбіглися зморшки.

Оксана увійшла до кімнати, озирнулася. Звичайна квартира. Чисто.

– Ледь не забула, – вона повернулася у коридор і принесла пакет. – Напекла пирогів, а їсти нікому. Мабуть, ще теплі.

Вони пили чай із пирогами і розмовляли. Оксана ніяково опускала очі під поглядами Миколи.

Ви хороша жінка. Пироги пекти вмієте. Моя дружина навіть не пробувала. Тільки… – він уважно глянув на неї. – Я слабий часто. Пенсія – це все, що можу запропонувати вам. Але ви мені дуже подобається.

– З гарним і здоровим я вже була одружена. Він віддав перевагу молодшій. Дочка сказала, що вона повна й негарна, щоб втішити мене…

– А ходімо, я покажу вам свою колекцію монет. З юності збирав…

Він показував свою колекцію, фотографії. Оксана пройнялася до нього повагою та симпатією. Через два дні у нього пройшла спина, і він прийшов до неї із квітами, запросив у кіно.

Оксана чекала на нього, ретельно одягалася. Вона знову почала часто посміхатися.

А через кілька місяців, вони почали жити разом…

Чудеса відбуваються щодня: і в Новий рік, і щодня, якщо ти відкрив своє серце для них.

На жаль, не всім випадає щастя прожити разом довге та щасливе життя.

Діти виростають і живуть своїм життям. Хтось звикає до самотності, живе спогадами про кохану людину.

А комусь дається другий шанс знову стати щасливим.

КІНЕЦЬ.