Моя мама часто нездужала. Спершу ми не надавали цьому значення, адже хворобливою вона була ще з дитинства. Та коли її стан погіршився та вона могла ні з того ні з сього втратити свідомість – довелося звернутися до лікаря. Після повного обстеження та аналізів лікар поставив невтішний висновок. Ненька важко хвора й потребує дорогого лікування.

Грошей у нас не було. Ми з сестрою ще малі, тож допомогти не можемо. Папа працював звичайним сторожем, тож його зарплатні навіть на половину від вартості ліків не вистачить. Серед рідних одні бабусі й дідуся, які виживають на пенсію. Тато намагався взяти у борг, але усі знаходили відмовки. В банку йому теж відмовили, бо будинок був оформлений на маму, тож йому нічого було заставити.

Вихід залишався лише один – їхати на заробітки. Старша сестра Оля приглядала за мамою та мною, поки тато важко працював. Влаштувався він на рибний завод. Кожного дня доводилося чистити велику кількість риби, до того ж у цехах завжди було холодно. Там і собі якусь болячку можна дістати. Він ніколи не скаржився, коли телефонував, казав, що робота не важка і йому навіть подобається. Ми знали, що він говорить не правду, але удавали, що все добре.

Мамі гіршало з кожним днем. Ліки, які виписали лікарі мало чим допомагали. Врешті решт вона відмучилася. Ми зв’язалися з татом й повідомили невтішні новини. Через два дні він був вдома. Після всіх необхідних процедур папі довелося знову повернутися на роботу, оскільки він підписав контракт на три роки. Він не хотів залишати нас з сестрою, проте виходу не було.

Ми вчилися з усім справлятися самостійно. Перший час будо важко змиритися з думкою, що матері більше немає. Оля старалася взяти всю роботу на себе й піклуватися про мене, щоб я не відчувала брак любові. Та їй теж було важко, хоч вона й не подавала виду. На батька було страшно глянути. Він й на чоловіка більше схожий не був, ніби одна тінь залишилася.

Час загоює рани. Через три роки батько повернувся. Ми знову зібралися за одним столом. Оля на той час закінчила навчання й збиралася вийти заміж за свого хлопця Сашка. Тато приїхав саме напередодні весілля. Зробив молодятам щедрий подарунок – купив власний будинок. Нарешті ми мали привід для щастя. Побув батько вдома недовго, адже я мала вступати до університету. Знову потрібні гроші. Він повернувся на заробітки.

Я жила біля Олі та її чоловіка. Вони мене не ображали, допомагали усім, чим могли. З батьком ми спілкувалися кожного дня. Цього разу він влаштувався працювати до приватного підприємця. З іншими найманцями батько збирав полуницю та яблука. Робота сезонна, тож через три місяці обіцяв повернутися. Ми сумували за ним, але розуміли, що так потрібно й варто лише зачекати.

Три місяці промайнули непомітно, ми з Олею з нетерпінням чекали на приїзд тата. От тільки додому він не збирався. Якось зателефонував нам по відеозв’язку. Ми бачили занепокоєння на його обличчі. Навіть стали хвилюватися чи все в нього в порядку. Батько довго збирався з силами, щоб розповісти нам важливу новину.

Він зустрів на заробітках іншу жінку. Між ними почалися стосунки. Вона вже була заміжня й має двох неповнолітніх дітей. Аделя донька того чоловіка на якого працював тато. Це ще не все. Жінка вагітна втретє. Під серцем вона носить дитину нашого батька.

Запала глибока тиша. Ми переварювали отриману інформацію. Папа, затамувавши подих, чекав на наш вирок. Оля поглянула на мене, а потім посміхнулася до батька:

-Тато, не хвилюйся ти так. Якщо ти щасливий, то ми теж. Ми радо приймемо твою нову дружину та її дітей у нашу родину.

-Може приїдете на Україну усі разом? – запропонувала я.

Тато зітхнув з полегшенням:

-Дякую, мої любі, що не ображаєтеся. Ви ж знаєте, що ніяка жінка не замінить мені вашої матері. І вас я любитиму понад усе на світі. От тільки приїхати ми не зможемо. Я маю владнати все із тестем. Навіть не знаю, як він відреагує й чи не вижене нас зі свого дому.

-Не бачу нічого поганого в тому, що його дочка вдруге вийде заміж. Ти ж не покидаєш її з пузом напризволяще.

-А що як він вирішить, що я зробив це заради його статків. Людина він не бідна й Аделя його єдина дочка.

-Якщо він так вирішить, тоді точно забереш свою нову дружину, її дітей й приїдете до нас. Якось впораємося.

Тато єдина близька людина, що залишилася у нас на цьому світі. Я не бачу нічого поганого в тому, що він продовжує жити й хоче знову бути щасливим. Оля теж розуміє його, як ніхто інший. Своє щастя вона вже зустріла. Хоч батькові ще й не казала, але у нас буде ще одне поповнення. Сподіваємося, що на родини він приїде зі своєю новою родиною й ми познайомимося.  

КІНЕЦЬ.