Олег розлучився з першою дружиною, бо вона мало його любила. Він так і сказав:

– Мало!

А йому хотілося, щоб любові, уваги й турботи було набагато більше.

Олег з дитинства знав від мами, що хороша дружина повинна любити і поважати чоловіка, стежити за порядком у будинку, готувати, прати, дітей народжувати, виховувати їх. І, зрозуміло, бути слухняною, лагідною, доброю. Ну, як… Попелюшка…

Спочатку Олегу здалося, що Олена – саме та жінка, яку він шукав. Чоловік бігав за нею цілий рік і вирішив, що знає її, як облуплену.

Однак, після весілля, коли молоде подружжя почало жити окремо, Олена виявилася зовсім іншою. Ні, вона робила все, що треба, але, як здавалося Олегу, вкладала в це дуже мало любові.

Прибіжить з роботи, вечерю нашвидкоруч приготує і подає чоловікові.

Спочатку Олег покірно їв те, що вона йому давала, але потім почав обурюватись.

…Олена прийшла з роботи втомлена. Вона швидко розігріла вечерю і накрила на стіл.

– Не хочу я твоєї картоплі! – раптом заявив Олег. – І макарони твої теж не люблю! Набридло! Я люблю голубці!

– Олежику, любий, – миролюбно відповіла дружина. – Голубці приготую у вихідний. І побільше, щоб на три вечері вперед вистачило. А зараз не не гнівайся. Я ж теж з роботи. Забігалася за день, ще й магазин, черги…

– Знайшла виправдання! – не вгавав Олег. – Ти маєш усе встигати! А не встигаєш – так вставай раніше!

Олена рота відкрила від здивування. Вона не вірила своїм вухам.

– Моя мама з півнями вставала, щоб на весь день їжі наготувати! – продовжував Олег. – І не просто їжі, а те, що кожен із нас любив. Якби ти моєму батькові ось ці свої макарони підсунула, і з ось із цими котлетами, він би їх… Викинув би він їх!

– А ти викинь, спробуй! – грізно сказала Олена. – У відповідь сковорідку ловитимеш!

– От, – посміхнувся Олег. – Я й кажу – недолуга ти в мене…

– Іншу знайди! – ображено відмахнулася дружина.

Довго ображатися Олена не вміла, тому сварки чоловіка списувала на притирання характерів. Вона щиро намагалася відповідати його очікуванням. Поки не народилися близнюки…

Грудна дитина вимагає багато уваги, а вже, якщо їх одразу двоє – і говорити нема про що.

Дні Олени пролітали миттєво. Часто вона не встигала то квартиру прибрати, то випрасувати одяг, то приготувати чоловікові голубці, відбивні й інші улюблені страви.

Олег довго терпіти не став:

– Ти зовсім знахабніла, – вже через пару місяців заявив він. – Сидиш удома, безлад розвела! А я, між іншим, працюю! Чому нема чого поїсти?! Сама їж свою кашу! Я що, на м’ясце не заробив?

– Олеже, хлопчики такі маленькі. Їм турбота потрібна. Кожної миті. І вдень і вночі. Я втомлююся, не висипаюся. Ти не допомагаєш. Потерпи трохи, вони підростуть і все налагодиться, – вмовляла дружина.

– Потерпіти? Ти серйозно? Забула хтось в хаті хазяїн! І про яку допомогу ти говориш? Досить того, що я вас утримую!

– Але ж це твої діти, Олежику, – спробувала урезонити чоловіка Олена. – Ти просто зобов’язаний дбати про них.

– Мої. А може, й не мої. Хто вас жінок розбере, – сказав Олег і пішов, голосно гримнувши дверима.

Ні, насправді, він так не думав. Просто хотів «поставити дружину на місце».

А ось Олена сприйняла ці слова буквально. Образилася. І подала на розлучення.

– Ти зовсім, чи що? – Олег щиро не зрозумів вчинку дружини. – Кому ти потрібна з двома дітьми! Дивись – назад проситимешся – не прийму!

Не просилася. Жодної допомоги не просила. Виїхала до батьків. Вони й допомагали піднімати дітлахів.

Аліменти Олег, звісно, платив. Але щоб їх було менше, змінив роботу на менш оплачувану – сторожем. А у вільні від офіційної роботи дні заробляв собі на життя. Неофіційно.

Про дітей чоловік вголос згадав лише один раз, коли мама запитала:

– Синку, як там мої онуки? Бігають, мабуть?

– Забудь, мамо. І не питай. Я їй аліменти сплачую, і все на цьому.

– Як?! Це ж твої діти! Так не можна, ти маєш спілкуватися з ними. Інакше виростуть, не знаючи рідного батька.

– Нікому я нічого не винен. Оленка сама їх батька позбавила, от нехай сама й виховує…

Через два роки, втомившись від материнської опіки, Олег знову одружився. Настя відповідала всім його вимогам: чудово готувала, будинок утримувала в чистоті й затишку, дбала про нього день і ніч. І любила. Любила так, що через кілька років Олегу стало нестерпно від такого кохання.

Настя контролювала кожен його крок, хотіла знати, про що він думає, стежила, в який бік і на кого дивиться. Бо ревнувала. Дуже.

Навіть поява дитини не зменшила її спритність. Словом, після семи років такого життя Олег подав на розлучення.

Про те, що тепер доведеться платити аліменти ще на одну дитину, чоловік не думав – так вже йому хотілося вирватися на свободу.

Зрозуміло, що й із цим сином після розлучення Олег перервав усіляке спілкування.

Минали роки. Олег, тепер уже – Олег Андрійович, більше не одружився. Із жінками жив, так. Але розлучався так само легко, як і сходився.

Претенденток із дітьми взагалі не розглядав. Вважав, що нічого годувати чужих дітей.

Закохався лише одного разу. Оксана була чудовою! Вони зустрічалися майже пів року. Олег навіть наважився зробити їй пропозицію.

Але, дізнавшись, що у жінки є дочка, яка живе в дідуся з бабусею, одразу передумав.

Як не переконувала його Оксана, що дитина «не завадить їхньому щастю», так і житиме з її батьками, Олег був непохитний:

– Ні, Оксано. Сьогодні твої батьки живі, а завтра? І що потім? Свою дочку на мене лишиш? Дзуськи!

Так Олег Андрійович і жив. Батьків поховав. Аліменти виплатив. На пенсію вийшов.

Жінки його мало цікавили. Однак, готувати собі і будинком займатися, не хотілося. Та й сил поменшало. Здоров’я, знову ж таки, почало підводити.

І вирішив Олег Андрійович Настю розшукати. Раптом вона досі одна? От зараз би її несамовите кохання знадобилося…

Приїхав він, подзвонив у двері. Відкрив якийсь молодий чоловік.

– Настя… Анастасія Павлівна вдома? – трохи зніяковівши, спитав Олег Андрійович.

– Мами не стало. Рік тому, – відповів чоловік. – А ви хто?

Олег розгубився:

– Я? Ніхто…

– Якщо цей такий вимахав, уявляю, якими стали Оленкині пацани, – йдучи додому, думав Олег Андрійович. – Адже вони старші…

Декілька днів чоловік ніяк не міг викинути з голови ці думки. Нарешті вирішив знайти Олену. Подивитися на синів.

– Маю право, зрештою… – подумав він.

Олег Андрійович довго м’явся біля дверей, не наважуючись подзвонити.

Нарешті він натиснув кнопку дзвінка…

Двері відчинилися. На порозі стояла Олена. Вона майже не змінилася. Така ж струнка, з ямочками на обличчі. Тільки зморшки з’явилися, і волосся вкрилося сивиною.

– Олег? – здивувалася Олена. – Невже ти пам’ятаєш?

– Пам’ятаю?

– Так, у мене сьогодні ювілей! Ти ж тому прийшов?

– Так–так… Звісно, – підтвердив припущення колишньої дружини Олег Андрійович, який не забув, а просто не знав, що у Олени сьогодні день народження.

– Ну, проходь. Всі вже є. Тебе представити, чи ти сам?

– Сам, – знову розгубився Олег.

Увійшовши в кімнату, Олег відчув, як у нього все похололо всередині.

За святковим столом сиділи двоє практично однакових чоловіків, їхні дружини, кілька дітлахів – їхні діти, а отже, Олегові внуки.

І ще одна пара: Максим – син Насті, виявилося, що брати давно спілкуються, і його вагітна дружина.

Усі повернулися у бік незнайомого гостя. Дивилися дружелюбно, з цікавістю.

– Прошу, знайомтеся, – сказала Олена. – Це…

Олег Андрійович машинально взяв Олену за руку.

– Це давній знайомий іменинниці, – закінчив він фразу Олени. – Ось зайшов привітати…

– Мамо, це він? – запитав один із синів, коли вийшов слідом за Оленою на кухню, щоб допомогти винести м’ясо по-французьки.

– Хто «він»?

– Наш батько…

– Не знаю, що тобі сказати, синку…

– Скажи, як є.

– Так, це ваш біологічний батько. Вперше з’явився за тридцять із лишком років.

– Чого хоче?

– Не знаю.

– Ну так я зараз дізнаюся!

– Не треба, не зіпсуй свято. Зрештою, може, совість прокинулася в людини…

Провівши весь день зі своїми синами та онуками, Олег Андрійович приїхав додому сам не свій. Ні, його не турбували докори совісті чи жалю про те, що його життя пройшло повз дітей.

Турбувало його зовсім інше. Він ясно побачив перед собою трьох дорослих, схоже непогано забезпечених чоловіків, на утримання яких він платив аліменти вісімнадцять років. Вісімнадцять! Офіційно!

Ось і подумалося чоловікові:

– Тепер вони цілком можуть зі мною розрахуватися!

У нього аж дух перехопило від майбутніх перспектив…

Але зробити Олег Андрійович нічого не встиг. Не стало його тієї ж ночі. Раптово. Уві сні…

КІНЕЦЬ.