Для себе я зробила висновок, що не потрібно чекати мирного життя у великій родині. У сім’ї нас четверо, я найменша. Зараз ми всі дорослі люди, які вже почали допомагати батькам, от лише моя найстарша сестра Інна переконана, що і їй ми повинні допомагати, адже раніше вона нас доглядала.

Мене і двох моїх братиків дійсно доглядала Інна, адже батьки постійно були на роботі, аби забезпечити нас всім. Вона допомагала нам з уроками, готувала їсти, слухала наші сварки та повчала, коли ми робили дурниці. Мабуть, їй приходилось найважче, адже батьки повісили на неї багато відповідальності, проте її за це особливо винагороджували.

У неї завжди були найкращі подарунки, мама її часто обіймала та хвалила, а коли були причини насваритися, то вона робила лише короткі зауваження. Тато слідував маминому прикладу. Нам з братами доводилось гірше, бо ми не були «улюбленими відповідальними дітьми».

Скажу чесно, що з очікуванням поставилася до звістки про те, що Інна одружується, адже у голові виникла думка, що тепер батьки й нам даруватимуть таку любов. От лише цього не сталось. Батьки до нас ставилися як до дітей, але було відчуття, що Інна їм найрідніша…

Так ми й виросли. Відтоді як Інна одружилась, то почала вдома з’являтися все рідше, адже у неї були вже власні діти та турботи. Часто, приїхавши у гості, вона скаржилась мамі на свого чоловіка та життя, особливо на те, що у них фінансові проблеми, тому мама діставала свої заначки й допомагала чим тільки могла «нещасній».

Коли виросли, то старший брат поїхав за кордон і залишилися лише ми з Іваном та Інною. З братом між собою ми погодилися по черзі їздити до батьків та допомагати по господарству та на городі. Наприклад, я з чоловіком приїздила картоплю садити, а він заготовляв сіно.

З дружиною брата ми нерідко приїжджали удвох, аби забезпечити рідних смачними закрутками, адже у мами давно ноги почало крутити, тому довго стояти за столом не могла. Інна ж весь цей час залишалась осторонь… Ми не раз її писали та телефонували, щоб і вона приїхала допомогти, але у неї завжди знаходилися важливіші справи. Звісно, я розумію все, але ж у нас з Іваном теж є своя сім’я та робота, але час на батьків ми змогли знайти…

Кінець-кінцем мене з братом дуже розлютила одна ситуація і більше терпіти це не було сил.

Це був мамин день народження. 70 років – красива дата! Ми з братом потратили чимало грошей на продукти та організацію святкування, а потім з його дружиною два дні простояли за плитками, аби мама могла запросити, кого тільки її душа та серденько забажає. Інна знову ж була осторонь всього, приїхала вона лише на саме святкування.

У подарунок мамі ми вирішили купити дорогу якісну пральну машинку, бо їхня вже зовсім погано працювала, тому мама не рідко прала руками.

Вона дуже зраділа такому подарунку і тато його оцінив, проте наша з братом радість тривала недовго, адже наприкінці святкування мама підійшла до нас з розмовою: «Даринко, Іванку, я так вдячна вам за той подарунок, який ви зробили для мене. Але я хочу віддати його Інночці.

Ви зрозумійте, що у неї стара зовсім погано працює, вона мені ще раніше казала, а вони з чоловіком мало заробляють, то коли ж вони її куплять?»

Ці мамині слова розбудили у мені звіра. Я ледь стрималась, щоб не вилити цю лють на маму, проте брат мене зупинив, сказавши, що ми всі поговоримо про це завтра зранку, адже всі планували залишитися ночувати.

Зранку ми з братом у спокійній манері розповіли мамі та сестрі про те, що вона така ж сама дитина своїх батьків, як і ми, але ми вже дорослі, тому прийшов час не випрошувати гроші та чужі подарунки, а самій допомагати.

Зробити це спокійно було втричі складніше після того, як ми ще вночі дізналися, що мама віддала сестрі чималу суму грошей у доларах, яку мамі передав брат з-за кордону, оскільки не зміг приїхати на день народження.

Минув місяць після цієї розмови, як я приїхала у батьківський дім і була щиро здивована. Інна допомагала мамі на городі. Вона підійшла до мене, вибачилась за всі дурниці та непорозуміння, пояснила, що нарешті її відкрили очі і я радо повірила у те, що сестра і справді змінилась. Потім і з братом теж саме сталось. Але ж хто тоді міг подумати, що все це справжня маніпуляція!

Одного дня мені подзвонила донька Інни, моя племінниця, й попросила її вислухати, аби зупинити маму, доки вона не наробила дурниць. Горе-матір поділилась з нею планом про те, що хоче розлучитися з чоловіком, а тоді змусити батьків продати їхній будинок у селі. Звісно ж, за «зароблені гроші» вона купить собі квартиру, а батьків відправить жити до будинку для літніх людей.

Ми з братом того ж дня відправилися до батьків, все їм розповіли. Вони не хотіли вірити, плакали, говорили з племінницею, але тут нічого не зробиш. Якщо її батьківська любов нічого не навчила, то тут хіба м0гила виправить!

КІНЕЦЬ.