У шлюбі 17 років, і гадаю, що на цьому треба ставити крапку. Сама здуріла 10 років тому, вибачити себе за це не можу. Але про це розповім трохи пізніше, у хронологічному порядку.

Спочатку було кохання, яке мій чоловік майже вимолив у мене. Я була неприступною дівчиною, заміж не збиралася. Мені всі подруги говорили, щоб я звернула увагу на хлопця, який божеволіє від кохання до мене. Тим більше він із заможної родини, у 26 років, уже на своєму автомобілі їздив. І я здалася.

Весілля у нас було гарне, свекри постаралися. Батька я не маю, мама працювала вихователем дитячого садка, чи багато вона могла заробити?! Усі на весіллі захоплювалися, що ми найкрасивіша пара, що житимемо щасливо, бо набік ніхто з нас не подивиться.

Я справді на момент розпису вже закохана була в чоловіка по вуха. Квартиру свекруха купила, щоби жили окремо. Ми й жили на втіху, потім завели песика, потім дочку народили. Все як у всіх.

Зрада відбулася, коли я сиділа у декреті із дворічною донькою. Ситуація стандартна: чоловік став затримуватись з роботи чи з друзями десь зникав. Тільки подруга мені почала натякати на те, що я помиляюсь, у чоловіка явно з’явилася коханка.

Влазила в телефон чоловіка, нічого особливого. Але потім у чоловіка була зустріч однокласників у ресторані, і він уночі додому не приїхав, телефон вимкнено.

Стала рано-вранці шукати його, сусідку попросила за донькою доглянути, приїхала до його найкращого друга однокласника, хотіла зателефонувати, але двері були відчинені. На кухні спить цей друг головою на столі, все прокурено, пляшки валяються, а в кімнаті мій чоловік спить у ліжку з якоюсь дівчиною, обидва голі. Хотіла влаштувати істерику, але стрималася, сфотографувала парочку та пішла. Ніхто нічого не помітив.

Чоловік приїхав додому до обіду, м’ятий і винний, мовляв, вибач, після ресторану поїхали до друга, загуляли там, акумулятор у телефоні сів, попередити не зміг. А я йому й видала весь компромат із фотками. Як потім виявилось, що так воно й було: поїхали натовпом до цього товариша, тільки не суто чоловічою компанією, половина друзів пішла і не могла добудтися господаря, щоб він зачинив двері.

Домофон був давно зламаний, тож у мене все так просто вийшло. Чоловік упав мені в ноги, благав пробачити його, казав, що це він помстився таким чином своїй однокласниці, за те, що вона колись у школі відкинула його кохання, а тепер одинак, так їй і треба. Він вирішив поматросити і покинути.

Довго я чинила опір і збиралася на розлучення подати. Чоловік вибачався на колінах, втручалися свекри, теж мене вмовляли не руйнувати сім’ю, лаяли свого сина. Моя мама спочатку зла на зятя була, але потім попросила забути це все, може біс його поплутав, а тепер страждає.

Я погодилася пробачити, але за однієї умови ми переїдемо з нашого районного центру до обласного міста. Там буде зміна обстановки, можливостей для роботи багато і, можливо, я все зможу забути. Чоловік із батьками навиворіт вивернулися, але протягом трьох місяців ми вже переїхали до іншого міста у двокімнатну квартиру.

Здавалося б, на цьому можна було заспокоїтися, мій чоловік став зразковим сім’янином. 10 років ні натяку на зради, все чудово. Але нещодавно я зайшла до центрального супермаркету нашого міста (там вибір побільше, ніж у тому, який поруч із нами), дивлюся, між прилавками мій чоловік ходить.

Зупинився біля винного відділу, вибирає пляшечку та ще й не один, а з дамою. Набрали пакет всього-на-всього, розрахувалися, кудись йдуть. Я позаду. Але детективом я не змогла побути, щоби простежити, куди вони йдуть, побачила, що ця парочка цілується на тротуарі, розігналася та рушила чоловікові в спину.

Той шокований, дивиться на мене розгублено, а дівчина здивовано посміхається. Виявилося, що це та сама однокласниця! Я назавжди запам’ятала її обличчя, хоч і спляче. Після короткої паузи я втекла додому.

Думаєте, мій чоловік побіг за мною слідом? Хоч би як! Прийшов пізно ввечері, почав говорити, що випадково зустрілися з нею, почуттів уже немає, просто хотіли посидіти, юність згадати. Я вигнала його, він пішов.

Але зараз я не його звинувачую, а себе. Як я могла десять років назад пробачити його! Адже якби я був жорсткішим, моя доля була б іншою. А зараз мені вже 40 років, кому я вже потрібна? Мені погано, я страждаю, але це лише моя вина. Чи люблю я ще свого чоловіка? Не знаю, скоріше мені жалко доньку, вона плаче. Але на розлучення я все ж таки обов’язково подам.

КІНЕЦЬ.