Зоя Михайлівна пообідала і щойно вона прибрала зі столу, як хтось постукав у двері. Старенька потихеньку пішла відкривати… На порозі стояла її сусідка Віра.

– Ой, та що ж ти Вірочко, дорогенька, та що ж ти на мене стару час свій золотий витрачаєш?! – заохала Зоя Михайлівна. – І майже ж кожен день, майже ж кожен Божий день приходиш!

Інша бігла б у своїх особистих справах молодих, а ти! Це ж скільки любові в тобі, Вірочко, ну їй Богу, я не заслужила такої доброти!

А сама ж ти все одна, та й одна… Як же так, Вірочко? Ну ніяк я не зрозумію, де очі в чоловіків, таку справжню красу і не бачать!

Лукавила старенька, рада вона була без пам’яті, що Вірочка до неї зайшла, до чужої бабці самотньої, забутої та нікому непотрібної…

Пів року тому ця дівчина в сусідню квартиру переїхала і висвітлила сонечком життя літньої жінки.

І звідки вона така світла? Бо ж кому зараз потрібні старі? Молоді не потрібні, а вже старі й поготів!

Зоя Михайлівна захоплено дивилася на Віру, і трималася за дверну ручку, бо ноги вже слабі були. Та й руки підводили…

Вірочка для Зої Михайлівни була, як янгол небесний. Щоразу, почувши тихий стукіт у двері, поспішала вона до неї, боячись у капцях заплутатися.

Якось уже було, що Зоя Михайлівна оступилася. Добре, що телефон у неї завжди в кишені байкового халата був, то старенька Вірочці подзвонила.

Так та роботу облишила, примчала. Тепер ось ключі запасні від квартири дала Вірі Зоя Михайлівна.

Але Віра все одно у двері стукає, сама ніколи не відкриває. Це ж про всяк випадок, не можна, погано, незручно…

– Ой, Зоє Михайлівно, та даремно ви мене нахвалюєте! – засоромилась дівчина. – Я ж до життя непристосована, все в мене як-небудь і толку від мене ніякого.

Віра щиро про себе так казала, бо мама їй з народження втовкмачувала, що вона як інші, взагалі не жити вміє.

Занадто старанна Віра в дрібницях, дуже старанна де не треба, старається, та ще й іншим допомагає. Нічого в житті не доб’ється!

До неї хороший чоловік залицявся, розлучений, заміж пропонував. Подумаєш старший за неї набагато, зате при посаді, забезпечений, не з її зовнішністю бути такою розбірливою.

А от мама у Віри красуня, недавно заміж вийшла, чоловік молодший за неї на п’ять років.

Віра з мамою квартиру розміняли, роз’їхалися.

Тепер Віра в іншому будинку живе, а Зоя Михайлівна її сусідка…

…Пройшло кілька днів. Віра саме збиралася на роботу, як раптом з цікавістю глянула у вікно.

Біля їхнього під’їзду зупинився великий червоний джип.

З нього вийшов молодий гарний чоловік із величезним букетом квітів і тортиком у руках.

– Ого, цікаво до кого це такі гості? – здивувалась Віра.

Вона вийшла з квартири і одразу побачила його. Він стукав у двері до Зої Михайлівни!

Старенька вийшла й примружилася, вдивляючись у обличчя чоловіка, і нарешті впізнала.

– Ой, Сергійку, Господи, та невже це ти! – ахнула вона. – Який ти став, я одразу й не зрозуміла, що це ти. Проходь, проходь, як же ж я рада!

Віра не розуміла, що відбувається.

– Вірочко, це ж Сергійко, може ти теж зайдеш, чаю поп’ємо, – зраділа Зоя Михайлівна, побачивши Віру, яка виходить з квартири.

– Дякую, Зоє Михайлівно, я на роботу зараз, вже вечері заскочу до вас, – Віра привітно посміхнулася, відзначивши про себе, що молодий чоловік досить приємний.

Напевно цей Сергійко якийсь її далекий родич. Віра була рада, адже Зоя Михайлівна зовсім одна. А він із тортом, з букетом, їй же ж приємно…

…Увечері Віра зайти до старенької зайти не встигла, а в суботу забігла. Сміття винести, в магазині заразом хліба, молока або ще щось купити їй, як завжди.

Зоя Михайлівна була весела, двері відчинила, посміхається.

– Бачила, який у мене Сергійко? – хвалилась вона. – Дізнався, що я сама, що здоров’я здавати стало, то одразу ж приїхав, хоч і дуже зайнята він людина. Це ж мій учень, останній випуск, вісімнадцять років тому випустила і на пенсію пішла. Пам’ятаєш, я ж тобі розповідала, що вчителькою працювала, ось він і приїхав…

Про тебе питав, що це за яскрава дівчина з такими прекрасними очима. Хоч одна людина нормальна, одразу зрозуміла, яка ти Вірочко найкраща!

Віра збентежилася від похвали та слів про Сергія.

Зоя Михайлівна була в піднесеному настрої, бо задумала вона як слід познайомити Віру зі своїм найкращим учнем.

І їй вдалося покликати Віру на чай у той момент, коли в неї в гостях був Сергій.

Віра дуже здивувалася, на неї вперше так дивився чоловік. Сміявся з її жартів, тортиком пригощав, очей з Вірочки не зводив.

Вона про себе не дуже високої думки була, а з ним ніби про все забула.

А Зоя Михайлівна, мов навмисне, ні–ні, та й закличе Віру до себе, коли Сергій до неї заїде. А може, це Сергій її і просив Вірочку покликати…

Віра й сама не помітила, що вже чекає на зустріч із ним. Він її серце одразу підкорив, адже це така рідкість, щоб людина знайшла свою самотню вчительку, щоб її підтримати.

Підкорив не своїм добробутом, а добрим щирим вчинком.

Безперечно вони з Сергієм були споріднені душі. Не раз у розмові Віра починала фразу, а Сергій продовжував. Потім Сергій якось запропонував допомогти Вірі обставити квартиру, адже вона за ці пів року ще й обжитися в цій квартирі до ладу не встигла.

Зоя Михайлівна дивилася на них і молилася тихенько, так їй хотілося, щоб вони були разом…

…А потім сталося несподіване. Якось, у присутності Зої Михайлівни, Сергій попросив у Віри руки. Зоя Михайлівна не стримала своєї радості і одразу благословила їх на довге та щасливе життя…

…Хто надто старанний у малому не здатний до великого. А Вірі великого й не треба було. Щаслива вона тим, що має чоловіка Сергійка і маленьку донечку Зою.

Щаслива, що жива і рада за них Зоя Михайлівна, аж очі її тепер щастям сяють. І ноги краще стали ходити, адже є заради чого ще пожити.

Рада Віра, що у мами її все добре, хоч і немає в них поки що близьких стосунків та взаєморозуміння.

Просто мама Вірочки аж надто до цього життя пристосована, а про свою душу забула зовсім.

– Віро, звідки ти, така неземна, з якої планети прилетіла? Ти живеш у світі тепла й добра, і я дякую долі, що нарешті тебе зустрів, – Сергій намилуватися не міг на дружину.

А Віра і справді розцвіла і від його кохання аж погарнішала.

– Знаєш, ти можеш сміятися, але я спочатку подумав, що ти в самотньої бабусі квартиру хочеш отримати, – зізнався якось Сергій. – А потім зрозумів, що ти на таке просто не здатна!

– Ну треба ж, я ж тебе теж запідозрила, подумала, треба ж, як зовсім стара стала Зоя Михайлівна, так одразу й родич з’явився. А потім зрозуміла, що ти такий самий, як і я. Треба ж, це справжнє диво, що ми з тобою зустрілися!

…Іноді світліше на душі стає від одного привітного слова і щирої усмішки.

Ну і що, що це дрібниці? Доброта з дрібниць і складається.

Дихайте щастям, воно в найпростіших дрібницях!

У перших променях сонця, що сходить.

У молитві за близьких. У всьому, що дихає життям…

КІНЕЦЬ.