Наталя з Іваном вирішили одружитися. Вона була студенткою, а чоловік був її викладачем.

– Ти поговорив зі своєю мамою? – запитала Наталя. – Сказав, що ти скоро одружишся?

– Ще ні, – відповів той. – Ніколи було…

– Про що ти тільки думаєш?! – ахнула Наталя. – Через два місяці весілля, а твоя мама ще не знає, що ти одружуєшся?! А їй же ж іще треба буде виїхати і залишити квартиру нам. Ти зовсім про матір не думаєш?

До речі, а їй є куди переїхати? Втім, це не має значення. Якщо нема, значить, купить собі щось… Вона – жінка багата, а в нас усе життя попереду. Ми маємо про себе думати. Сьогодні поговориш із нею?

– Щось я переживаю, – відповів Іван. – Давай краще ти. Завтра вдень заїдь до нас додому, коли мене не буде. Я тобі телефон залишу. Подзвониш і сама домовишся про зустріч. Бо мені боязко щось.

– Ну гаразд, – погодилася Наталя.

…Наступного дня, під час сніданку, Іван сказав матері, що, мабуть, він незабаром одружиться.

– Нарешті! – зраділа Валентина Вікторівна. – Я вже й не сподівалася. Думала, що не доживу до цього щасливого дня!

Іван з подивом подивився на матір, похитав головою, зробив собі ще один бутерброд із сиром та шинкою, налив ще кави з молоком і продовжив розмову.

– Чого це не доживеш? – запитав він. – Що ти таке говориш мамо?

– Та як згадаю, що мені вже шістдесят п’ять, а тобі сорок, то щось лячно стає…

– Ну, значить, можеш більше не турбуватися, – впевнено сказав Іван. – Ми заяву вже подали з Наталкою. Через два місяці весілля.

– А хто вона?

– Студентка моя. Дев’ятнадцять років. На другому курсі вчиться. Розумна не по роках!

– А коли ти нас познайомиш?

– Сьогодні й познайомитеся. Вона вдень до тебе зайде. Ну, мамо, я побіг. Запізнююсь уже. Вона тобі за годину перед приходом зателефонує. Я дав їй твій номер. Тільки дуже тебе прошу, будь з нею лагіднішою. Вона така полохлива. І дуже добра. Але всього боїться…

– Все буде добре, синку, не хвилюйся! – сказала Валентина Вікторівна.

– Я зроблю все, – подумала вона. – Щоб ти одружився, синку.

Іван пішов. А через деякий час зателефонувала Наталя і сказала, о котрій на неї чекати…

…Валентина Вікторівна вже доварювала запашний борщик, коли пролунав дзвінок у двері.

Жінка ахнула, заметушилася і поспішила в коридор. Вона відкрила двері і посміхнулася.

– Здрастуйте, Наталю, – ласкаво сказала Валентина Вікторівна.

– Здрастуйте, здрастуйте, – сухо відповіла Наталя, знімаючи пальто і з цікавістю оглядаючи коридор. – Оце, значить, тут мені й доведеться жити? Зрозуміло. Ну що ж. Подивимося, подивимось…

– Ви їсти хочете? – ласкаво спитала господиня. – У мене вже й борщик смачненький готовий.

– Не до борщиків, Валентино Вікторівно, – раптом сказала Наталя. – Не до борщиків… Давайте прямо до справи.

– Якої справи? – не зрозуміла жінка.

– Спершу глянемо на квартиру, – сказала Наталя. – А потім у мене з вами буде серйозна розмова.

Вона подивилася на годинник.

– За годину, сподіваюся, впораємось, – сказала вона. – У мене сьогодні ще дві важливі зустрічі. Але! Ближче до справи. Показуйте, що тут у вас і де.

Наталя дістала з сумочки рулетку і пішла по кімнатах.

Валентина Вікторівна не розуміла, що відбувається.

А Наталя впевнена оглядала своє майбутнє житло.

– У вас чотири кімнати? – спитала вона.

– Чотири.

– Іван казав, що загальна площа десь метрів сто пʼятдесят? Правильно?

– Сто двадцять, – уточнила Валентина Вікторівна.

Наталя здивовано підняла брови і посміхнулася.

– Без неприємних сюрпризів не могли обійтися? Так? – спитала вона. – Цікаво, що буде далі? Гаразд. Йдемо далі. Це що за двері? А де кухня?

– Там…

– Ось це ви і називаєте кухнею? Ну що ж. Виявляється, і таке буває. Буду знати.

За двадцять хвилин огляд закінчився.

– Ну що я можу сказати, – сумно сказала Наталя. – Варіант хороший, але… На жаль. Не зовсім те, про що я мріяла все своє життя. Потрібний великий ремонт. Із хорошого лише те, що квартира у центрі. Але… Самі розумієте, жити за таких умов я не зможу. Крім того, кілька вікон виходять на галасливий проспект. А вашому синові вже сорок? Я не помилилася?

– Не помилилися, – розгублено відповіла Валентина Вікторівна.

– У дев’ятнадцять вийти заміж за сорокарічного – це ризик. Згодні?

Валентина Вікторівна мовчки знизала плечима.

– Але! – продовжувала Наталя впевненим голосом. – Ви не впадайте у відчай. Не все так погано, як воно здається на перший погляд. І з будь–якого, навіть дуже важкого становища, завжди можна знайти вихід. Правильно?

– Я вас не розумію…

– А що тут розуміти, люба Валентино Вікторівно. Все дуже навіть ясно. Хіба ні?

– Не розумію.

Наталя посміхнулася.

– Не розуміє, – весело промовила вона. – А ви смішна.

Наталя подивилася на годинник і стала серйозною.

– Добре, – строго сказала вона. – Я стану вашою невісткою, але маю одну умову.

– Умову?

– Одразу після нашого з Іваном весілля ви зникнете звідси. Назавжди. Домовились?

– Куди зникну? – ахнула жінка.

– Та куди хочете. На іншу квартиру, наприклад…

– Але я не маю іншої!

– То купуйте! – грізно відповіла Наталя. – Адже гроші у вас є. Іван казав, що вам від чоловіка дістався дуже великий капітал.

Наталя посміхнулася. Валентина Вікторівна мовчала, бо не знала, що сказати. Розмова виявилася надто вже для неї незрозумілою. Їй навіть здалося, що це все несерйозно. Розіграш. Вона навіть подумала, що це, мабуть, такі жарти зараз у молоді.

– Напевно, я здаюся вам надто зухвалою, так? – весело спитала Наталя. – Думаєте, що я спеціально так поводжуся, щоб посваритися з вами? Нічого подібного. Я добра, мила, чуйна і так далі. Іван, я впевнена, сказав вам уже про це. І я справді така. Але при цьому дуже чесна. Ось, що думаю, те й говорю. За це ваш син і полюбив мене. Ну, звісно, не тільки за це. Але… За це, зокрема. Ви розумієте?

– Я нічого не розумію…

– Я вагітна від нього, – сказала Наталя. – І якщо ви не виконаєте мою умову, я не стану його дружиною. Стану одна виховувати дитину, але зіпсую Іванові життя. Про наукову кар’єру йому тоді точно доведеться забути. Я її зіпсую. І його виставлять з інституту. Ви цього хочете?

– А про своє життя ви не думаєте? Одна з дитиною? У вашому віці.

– За мене не турбуйтеся. Знайду собі молодшого і багатшого.

– Ви не хочете жити зі мною? Я правильно зрозуміла?

– Так! Я сама прожила все життя у сім’ї, де всім керувала моя бабуся. Мама мого тата. Ви жили колись у такій родині? Коли невдоволена всім свекруха псує нерви не тільки своїй невістці, але заразом і своєму синові. Жили в таких умовах?

– Ні. У моєї мами була хороша свекруха.

– Хороша свекруха? Це що, жарт такий?

– Чому жарт?

– Бо хороших свекрух не буває, навіть у казках. А ви кажете…

– Чому не буває?

– Бо свекрухи не змінюються. Закон природи такий. Валентино Вікторівно, зрозумійте мене правильно, особисто проти вас я нічого не маю. Але, як моя свекруха, ви для мене погані. Так що не ображайтеся за прямоту.

Наталя знову подивилася на годинник.

– Гаразд, – тихо сказала вона. – Мені вже пора. Моя умова вам відома. Думайте. На все про все у вас є два місяці. Як ви, мабуть, уже зрозуміли, я не нав’язуюсь. Згодні – добре. Якщо ні – ну тоді буде так, як я сказала.

Наталя вже взялася за ручку дверей, щоб вийти, але тихий голос Валентини Вікторівни зупинив її.

– А мою умову почути не хочете? – раптом спитала вона.

Наталя здивовано обернулася.

– Що таке? – запитала вона. – Слухайте, Валентино Вікторівно. – Ви, здається, не розумієте, що умови тут я ставлю, а не ви. Це я чекаю дитину і можу зіпсувати вашому синові життя. Це мені нема чого втрачати, тому що з моєю зовнішністю я в дівках не засиджуся. Це я…

– Знайшли чим налякати, – сказала Валентина Вікторівна. – Дитину вона чекає. Теж мені дивина! Я не зрозуміла, а як ви збираєтесь моєму синові життя псувати?

Наталя посміхнулася.

– Та це діло не хитре. По перше…

– Стривай. Не поспішай. Я ж чомусь питаю. До тебе ж були вже такі, які йому життя збиралися зіпсувати. Ліза й Марта. Перша – одинадцять років тому, а друга – п’ять. Тільки нічого не вийшло. І синочок мій уже дві дисертації з того часу захистив. А теж, як і ти, дітей чекали, умови ставили… Були впевнені, що заміж за молодих і багатих вийдуть, якщо щось не так буде…

– І що? – оторопіла Наталя.

– І нічого, – відповіла Валентина Вікторівна. – Моєму онукові вже десять років, а онуці нещодавно виповнилося чотири роки. А їхні мами так досі й не одружені.

– Хочете сказати, що Іван має вже двох дітей?!

– Так.

– Тобто… Як це… А чому Іван мені нічого про це не казав?

– Не знаю. Може сюрприз хотів зробити. Тож, виходячи з минулого досвіду, я роблю висновок. Якщо він на вас не одружиться найближчим часом, то не одружиться ніколи. А щодо вашої дитини, то взагалі все просто. Він її визнає і аліменти платитиме. Щодо цього можете не сумніватися. І навряд чи цим ви життя йому зіпсуєте. Він же ж не на зарплату живе. А на мої гроші. Які, як ви правильно сказали, мені від чоловіка дісталися. Розумієте?

– Розумію… – пробурмотіла Наталя. – У такому разі, я, мабуть, погоджуюся і без умов вийти за вашого сина…

– Знову ви поспішайте. До чого тут ваші умови. Умови тут ставлю я.

– Тоді слухаю вас…

– Ви не хочете зі мною жити? Я правильно розумію?

– Не хочу…

– Чудово. І я теж не маю великого бажання жити з вами. Я росла в сім’ї, де всім керувала невістка. То була моя рідна мама. Ви жили колись у такій родині? Коли невдоволена всім невістка псує нерви не тільки своїй свекрухи, але заразом і своєму чоловікові, і своїй дочці. Жили в таких умовах?

– Ні. Моя мама була хорошою невісткою…

– Хороша невістка?! Ваша мама?! Це що, жарт такий?!

– Чому жарт?..

– Бо хороших невісток не буває, навіть у казках. А ви кажете.

– Чому ж не буває?

– Тому що невістки не змінюються. І хоча особисто ви мені нічого поганого поки що не зробили, і я нічого проти вас не маю, але… Самі розумієте, Наталю, я тут ні до чого. Закон природи такий. Станете невісткою і почнете…

– Почну що?

– Життя мені псувати, що ж ви ще можете почати! Адже ж іншого нічого ви й не вмієте.

– Я?! Псувати вам життя?! Як?!

– А тут багато розуму не треба. Знайдете як, коли станете невісткою. З вашою фантазією і прагненням говорити правду…

– Але, – спробувала було заперечити Наталя.

– Без «але», – сказала Валентина Вікторівна і подивилася на годинник. – Слухайте мою умову. Я стану вашою свекрухою, Наталю, але одразу після весілля Іван звідси переїжджає.

– А якщо я вийду за Івана, і ми тут житимемо?

– Тоді я цю квартиру продам. Вона моя. У спадок дісталася.

– А куди йому їхати? Адже ж у нього немає нічого більше?

– То хай купує! – грізно відповіла Валентина Вікторівна. – Гроші має! На двокімнатну квартиру в спальному районі вистачить.

– А ви не забули, що вашому синові вже сорок. Ще трохи і він уже нікому не потрібний буде…

– Я думаю, якщо протягом року він на вас не одружиться, то у нього з’явиться інша. І знову з другого курсу…

– Чому знову?

– А я не сказала?

– Ні-ні…

– Адже Ліза й Марта теж колись були другокурсницями.

– Вони були студентками?! Як і я?!

– Як і ви. До речі, окрім них, були й інші, але ті без дітей намагалися ставити умови. Отже, дивіться. Ще трохи і умови ставитиме інша. Я знаю що говорю. Все це я вже неодноразово проходила.

– Що ви порадите, Валентино Вікторівно?

– Не викаблучуйтесь і погоджуйтесь на мої умови.

Наталя мовчала.

– Гаразд, – тихо сказала Валентина Вікторівна. – Вам пора. Свою умову я сказала. Думайте. На все про все у вас є два місяці.

– Нема що тут думати, – відповіла Наталя. – Все і так ясно. Я приймаю вашу умову.

– От і добре, – зраділа Валентина Вікторівна. – Обідати будемо?

– Будемо… Треба тільки тепер подумати, як Іванові сказати, що одразу після весілля ми переїжджаємо.

– А це ми з тобою зараз і придумаємо…

І майбутня свекруха повела свою майбутню невістку на кухню…

…– Поговорила з мамою? – запитав Наталю Іван.

– Та поговорила… Твоя мама дуже… мила жінка. Ми з нею про все домовились. Вона погодилася купити нам з тобою двокімнатну квартиру. На околиці. Там ми й житимемо.

– Ну, що не робиться, то все на краще, – зітхнув Іван.

Він обійняв свою наречену й вони почали обговорювати деталі майбутнього весілля…

КІНЕЦЬ.