-Мамо, ось все хочу з тобою поговорити! – почав Віктор, ніяково тупцюючи на місці.

-Слухаю тебе синку! – присіла Антоніна Іванівна за стіл, чекаючи, що далі за словами єдиного та улюбленого сина не буде нічого хорошого.

-Мамо, послухай, у нас сім’я: я, Наталя та Оленка з Аліною, а тут ще й ти … Давай, розміняємо твою трьохкімнатну квартиру, навіщо тобі такі хороми.

– Та як же так, Вітя! – обурилася Антоніна. – Ти тут, у цій квартирі виріс. Ми з батьком твоїм цю квартиру колись облаштовували, мені тут кожен цвяшок про нього нагадує … Та й не стане мене – все вам дістанеться, навіщо ділити її на дрібні частини… Ми ж добре досі жили, дружно …

Взагалі, Віктор не був якимсь злим, жадібним чи поганим. Навпаки, він завжди відрізнявся добродушним і поступливим характером. І батькам завжди допомагав, ніякої праці не цурався: і в магазин збігає, і підлогу помиє. І у школі «вічним черговим» був, нікому відмовити не міг.

Усі хлопчаки у дворі м’яч у футбол ганяють, а він у класі порядок наводить. І, напевно, було б все в його житті чудово, якби не закохався б Віктор в Наталку. Вони були настільки різними, що всі довкола навіть шепотітися почали: «Не інакше як Наталка Віктора приворожила».

Сусідки навіть матері хлопця на це обережно натякали. Але та лише відмахувалася: – Та ви що, пані! Не говоріть нісенітниць!

Воно й правда: знайшли сусідки кому про привороти розповідати, Антоніна Василівна в школі історію викладала, хіба вона в таке повірить.

-Ну закохався хлопчик у цю Наталку і що?

Першою красунею дівчину, звичайно, назвати не можна: обличчя кругле, як місяць, брови білі, очі дивляться на всіх нахабно, наче з викликом. Але достатньо того, що вона сама собі ніяк ціни скласти не могла. І Віктора змогла переконати, що краще за неї і красивіше нікого на світі немає.

З дитинства Наталка просила до себе підвищеної уваги і якщо вже дружила з кимось із хлопців, то він мав бути тільки біля неї. А Віктор у всьому дружину слухався, і порошинки готовий був з Наталки здувати. Роки йшли, а королівські замашки у пані так і не змінилися.

Перетворився Віктор на справжнісінького підкаблучника, нічого без згоди дружини, а тим більше поперек їй ніколи не зробить.

І все б нічого: з таким поступливим характером, як у Віті в будинку завжди тихо, спокійно, жодних сварок… Але став чоловік на світ очима своєї дружини дивитися.

А в очах Наталки мама Віктора, Антоніна Іванівна перетворилася на справжнього недруга через ту саму квартиру, яку свекруха відмовилася розміняти.

-Ну не розумію я її, хоч що роби! – підносила свої очі до стелі Наталя. – Навіщо самотній літній жінці такі хороми, якщо ми потребуємо їх набагато більше! Я б на її місці взагалі б на дачу, з’їхала, все одно більшу частину часу там стирчить!

І треба ж було Антоніні Іванівні почути всю цю розмову… Та якщо чесно, Наталка, не надто й таїлася, наче хотіла, щоб свекруха цей монолог її почула.

Прикро стало бідній жінці, адже з самого початку, одразу після весілля вона Наталку прийняла, за дочку вважала, ніколи нізащо не сварила, коли молоді до неї жити переїхали. Потім близнюки народилися. Можна сказати, що Антоніна Іванівна Оленку з Аліною винянчила, ночі не спала, поралася з ними, поки маленькі були, все невістку з сином шкодувала… А тепер почула таке. Ось і не промовчала свекруха:

– То може мені краще відразу в на той світ піти, щоб ще й дачу звільнити?! Так, мабуть, раціональнішим буде, га, Наталю?

Наталя тільки знизала плечима і обернулася до чоловіка:

– Ну, що ти мовчиш, скажи щось матері своїй!

Віктор, отримавши від дружини «команду»”, опустивши очі в підлогу, сказав: – Ну, що ти, мамо! Ти не маєш рації, Наталка хоче як краще.

-Ех, Вітя, Вітя! – похитала Антоніна Іванівна головою. – Хороший ти хлопець, тільки ось виховала я, виходить, тебе не для себе, а ось для неї!

Наталка хмикнула, взяла чоловіка за руку:

– Ходімо, Вітю, нам треба речі збирати! Ми тут більше жодного дня не залишимося.

І Вітя, добрий, поступливий хлопець, пішов демонстративно на очах у матері збирати речі.

А Антоніна Іванівна тихо сиділа на дивані, спостерігала за цим «театром» і плакала…

Віктор з Наталею та дівчатками зняли житло, переїхали. До Антоніни Іванівни вони з того часу самі носа не показували, і дітям суворо заборонили ходити до бабусі.

Антоніна тільки іноді бачила їх здалеку, коли вони приїжджали в будинок навпроти, в гості до мами Наталки.

Віктор мамі навіть дзвонити перестав, відповідав тільки якщо вона сама дзвонила, а сам ні-ні! «Дружина не дозволяє»…

-Ну і довго вона тобі дзвонити збирається?! – Запитала якось Наталя, обурена тим, що її Вікто не дивлячись ні на що продовжує спілкуватися з матір’ю. – Як можна спілкуватися з людиною, яка позбавила своїх онуків даху над головою.

Наталя, звичайно, несла повну нісенітницю, але Віктор навіть поглядом не заперечував. А Антоніна Василівна немов почула, перестала дзвонити. Зовсім. На день народження сина не зателефонувала, на Новий рік також… але коли мама не зателефонувала на день народження дівчаток, Віктор занепокоївся.

-Мама вже півтора роки не дзвонила. – переживав він.

Потай від дружини спробував зателефонувати мамі, але телефон весь час був поза зоною доступу.

Нарешті, потай від дружини, зібрався і пішов до матері. На знайомих дверях красувався папірець із печаткою. Передчуваючи біду, він заглянув до сусідки, такої ж літньої жінки, як його мама.

Вона стояла перед ним маленька, старенька…

-Та вже почитай, більше двох місяців, як пішла наша Тоня. Три дні лежала, доки я її не знайшла. Всім будинком їй на прощання збиралися, до тебе не додзвонились.

Вітя стояв, і нічого не міг сказати, сльози котилися по щоках. Перед очима, як кадри з фільму пролітали моменти життя із мамою. А тепер її нема.

Сусідка вже давно зачинила перед ним двері, а він все стояв і стояв.

КІНЕЦЬ.