Кілька років тому Марина видала заміж доньку Ніну. Молоді винайняли квартиру і стали жити окремо. Не минуло й тижня, як Ніна прибігла скаржитися до матері на свекруху. Мовляв, та приходить, забирається у квартирі, готує, білизну прасує. — Не збагну, чим ти незадоволена? — Запитала мати.

— Тим, що вона потім синові скаржиться, мовляв, твоя дружина невміха, мені самій доводиться все робити! — А з Пашею говорила про це? — А толку? «Вона ж мати хоче допомогти».

А зі свекрухою сперечатися не хочу, щоби не сва ритися. — Правильно думаєш. Зробимо так… Наступного дня варто було свекрусі прийти до Ніни, як та зателефонувала матері.

Марина відразу прийшла до дочки. Навіщо? А щоб допомогти сваті. Адже сама винна, що виростила таку невмілу дочку. Свекрусі, при Марині, чіплятися до Ніни було не з руки. Точніше, чіплятися було ні до чого. Тому терпіла, нишком скаржилася синові.

Паша надумав було обу ритися, що теща дуже часто приходить до них у гості, як тут же був поставлений на місце Ніною: — Моя мама допомагає твоїй мамі.

Бідолашній Галині Петрівні одній на два будинки важко. Чоловік нічого не знайшов, що сказати у відповідь. Але все ж таки дві мами на однокімнатну квартиру — це явний перебір. І Паша не стерпів.

Попросив обох мам піти, і приходити до них у гості лише на свята. За запрошенням. — Що?! — верещала Галина Петрівна. — Ти мене же неш! Потім не просіть мене посидіти з онуками. — Значить, онуки в мене більше будуть, — радісно сказала Марина. Минули роки. Свекруха відтанула.

В онуках душі не має. Так і намагається забрати їх до себе. Але з того часу, без запрошення, жодного разу не переступила поріг квартири сина з Ніною. Тим більше, що одружила молодшого сина, і в неї з’явилася нова мета, куди прикласти невгамовну енергію.

КІНЕЦЬ.