У день перед Хрещенням, у Хрещенський святвечір, Софія Ігорівна збиралася до церкви і кликала чоловіка з собою.

Андрій Петрович сидів перед телевізором, але на передачі зосередитись не міг.

Тихе роздратування зростало в нього всередині. Зачастила щось його дружина до церкви…

В молодості вона відвідувала храм не частіше двох–трьох разів на рік. Але після виходу на пенсію почала ходити туди і кожної неділі, і кожного свята. Та ще й його за собою тягла!

А він сердився і думав:

– Скільки ж цих церковних свят! Одне діло Новий рік, День Незалежності там… А тут щомісяця, і по кілька разів!

Дружині він нічого не сказав, але вона вловила його настрій і в свою чергу подумала про те, що дратівливим чоловік став останнім часом, особливо коли вона йшла до церкви.

Ну, старіє, ясна річ. Але що поганого в тому, щоб відвідати храм хоча б на великі церковні свята? Цього вона не розуміла.

– Андрійку, ну ти йдеш? – запитала вона якомога м’якше.

– Ну, що я там забув? – обурився чоловік. – Та й ти, замість того, щоб удома з чоловіком посидіти, лізеш у такий мороз, наче там медом намазано!

Софія Ігорівна вислухала його спокійно і відповіла:

– Бог же ж диво зробив для нас. Я ж молилася за тебе, коли лікарі вже зневірилися після того випадку з машиною… Хіба ти не зрозумів цього? Дивом же ж живим залишився.

Остання фраза пом’якшила роздратування Андрія. Обурення зникло, і він сказав примирливо:

– Сходи одна, Софійко. Нездужаю я по морозі і вітрі гуляти…

І вона пішла. Довго молилася, щоб Бог почув її прохання, щоб не відвертався чоловік від Бога

– Господи, почуй мою молитву, приведи Андрія до храму. Просвіти його розум і серце світлом істини…

Повернувшись додому, Софія Ігорівна знайшла чоловіка в ліжку, хоча ще й дев’ятої не було. Це її насторожило – так рано він ніколи не лягав.

– Поганенько я почуваюся, – сказав чоловік. – Але нічого, минеться. Не хвилюйся дуже…

Але як тут не хвилюватися?! Якщо вже чоловік рано ліг у ліжко, значить справи погані. І вона викликала швидку. Огляд лікаря нічого втішного не дав, треба їхати у лікарню. Хоча б тиск знизити, поспостерігати.

Але Андрій Петрович категорично відмовився, а наступного ранку йому краще не стало. Софія Ігорівна злякалася не на жарт.

– Андрійку, може, священика покликати? Треба б сповідатися…

Вона не договорила. Чоловік сердито глянув на неї.

– Ховаєш мене, чи що?

– Та що ти, Андрійку, Господь з тобою! Я навпаки, хочу, щоб ти одужав через очищення душі.

І вона зі сльозами відійшла від ліжка, щоб він їх не бачив. І раптом почула:

– Гаразд, клич свого священика. Хрестили мене дід із бабкою, як не як…

Софія Ігорівна вибігла до сусідньої кімнати, стала перед іконами навколішки і благала, щоб чоловік дочекався священика. А потім знову у церкву поспішила домовитися.

Коли священик прийшов у дім, вона провела його до чоловіка.

– Андрію, священик прийшов, як ти й просив, це наш настоятель. Ну, я вас залишу, а якщо знадоблюсь, кличте.

– У вас перша сповідь? І каятися знаєте у чому?

– Та ніби жив, як усі, – знизав той плечима. – А от зараз совість мучить, що Софію від церкви відмовляв. Невіруючий я, відколи батька не стало… Навіщо Богу треба, щоб ішли безневинні люди? Може, дасте мені відповідь, святий отче?

Священик роздумував недовго:

– Її вірі ви не зашкодите, Софія її у своєму серці зберігає. А Бог, він усім віддає по заслугам, якщо не в цьому житті, то в майбутньому.

Андрій Петрович задумався:

– У майбутньому, кажете? А я боюся, що мене не стане. Межа вже близько, а переступити її боюся. Що там чекає, морок, порожнеча?

– Страх це у нас від маловір’я, – відповів священик.

Потім він продовжив обряд і наприкінці побажав одужання, розпрощався й пішов.

– Хороша людина, цей священик, – сказав Андрій Петрович дружині.

Підбадьорена цими словами, Софія Ігорівна несміливо сказала:

– Нам би повінчатися з тобою, Андрійку, як тільки видужаєш, а то, кажуть, невінчані на тому світі не побачаться.

– Ну ось, знову ти за своє! Та куди нам вінчатися? Це ж для молодих, засміють же ж нас у церкві. Сорок років прожили невінчані, а тепер, мовляв, надумали.

Софія Ігорівна промовчала. Але сталося і справді диво. Одужав Андрій.

Тоді дружина знову нагадала йому про вінчання. Врятував його Бог від недуги, значить треба довіритись, здійснити обряд.

Але чоловік знову відмахнувся:

– Куди нам поспішати? Дай прийти до тями, потім вирішимо.

А потім не вийшло. Заслабла Софія Ігорівна. Та так, що аж в лікарню у місті лягла. Син Микола із дочкою Оленою приїхали, не відходили від матері ані на крок. Коли її виписали, ще зовсім слабку, хотіли на подальше лікування відвезти, але вона відмовилася.

– Сил немає зовсім. А вдома і стіни допомагають, лікарка у нас у селі ходить. Не поїду я нікуди.

Чоловік сідав поруч, брав її руку в свою і говорив тихенько:

– Що ж ти занедужала так, Софійко? Давай одужуй швидше, весна на дворі. До церкви підемо… Одружимось.

У неї аж сльози на очах виступили…

…На Великдень до них знову приїхали діти. У день вінчання вони натішитися на батьків не могли. Тільки виглядала Софія Ігорівна не дуже добре. Слабка була, але бадьорилася, усміхалася.

У храмі священик дозволив поставити для неї стілець. Так і вінчалися: Софія Ігорівна сиділа, а поруч стояв її коханий чоловік. Він поглядав на неї з ніжністю, а вона відповідала вдячним поглядом: мовляв, усе зі мною гаразд, не турбуйся і молись.

Вони вийшли з церкви, присіли на лавку біля запашного куща бузку, і така радість їх охопила, наче й справді вони молоді!

Але ненадовго. Додому привезли Софію Ігорівну зовсім ослаблу і тут же поклали в ліжко. Микола з Оленою вирішили залишити їх наодинці, а самі в магазин вирушили, щоб продуктів закупити і вечерю приготувати. Андрій Петрович сів поруч і взяв дружину за руку.

– Яка я щаслива, – сказала вона. – Тепер і піти у засвіти не страшно…

– Ну, ну! Йти вона зібралася! А як же ж я? Один залишусь?

– Ми з тобою повінчані, Андрійку. Нас ніщо тепер не розлучить. А ти пам’ятаєш, як ми з тобою вперше зустрілися?

– Пам’ятаю, на танцях… Ти тоді все з молодим красенем танцювала, а я відвів…

Вона посміхнулася, а він нахилився і поцілував її руку. А коли знову глянув на дружину, вона вже спала. Тихо, безтурботно, як дитина мала.

Він дбайливо поправив ковдру, тихо вийшов зі спальні і сам не помітив, як його ноги до ікон принесли.

Вдивився він в очі святих, перехрестився, як священик навчив, і промовив тихо:

– Господи, спаси й помилуй. Не забирай Софійку в мене. Увірував я в силу твою, а молитви вивчу…

А сльози так і котилися з очей…

…Микола з Оленою зайшли в хату з важкими пакетами продуктів у руках. Вони роззулися й одразу побігли на кухню, готувати частування для святкового столу.

– Не шуміть тільки, мати спить, – тихо сказав Андрій Петрович і теж почав їм допомагати.

Вони накрили у залі стіл. Ходили тихо, розмовляли пошепки… Коли все було готове, всі посідали і стали чекати. Вже настав вечір, і сімейство занепокоїлося.

– Може, провідати її, тату? – сказала Олена і встала з місця.

В ту ж мить відкрилися двері і всі застигли від побаченого.

У дверях з’явилася Софія Ігорівна! Щоки рум’яні, волосся прибране, посміхається й каже:

– Якось одразу покращало. Прокидаюсь, ніде не болить, такий приплив сил! О, я якраз до вечері встала!

Андрій Петрович скочив, узяв дружину під руку і підвів до столу. То й справді був чудовий сімейний вечір. Святкували і вінчання, і чудове одужання! Чоловік із дружиною згадували Хрещенський святвечір, коли він відмовився до церкви піти і її відмовляв. І скільки вони пережили згодом…

Але все залишилося позаду. Бог почув їхні молитви. А до церкви вони тепер завжди ходять разом. І живі й досі.

Воістину, віра творить чудеса. Дай Бог усім здоров’я та віри в душі!

КІНЕЦЬ.