Алла крутила голубці, коли в коридорі почувся якийсь шум. За мить на порозі зʼявилася її дочка Таня. Вона зайшла на кухню й застигла на порозі.

– Матусю, скоро до нас прийде один… – нерішуче почала вона.

Видно було, що Таня чомусь дуже переживає.

– Що з тобою, доню? – ахнула Алла. – На тобі ж лиця немає!

– Мамо, благаю тебе, не віддавай мене йому, – раптом промовила Таня.

– О, Господи! Та кому?

– Йому… Він щойно подзвонив, і сказав що прийде…

– Та хто до нас прийде?

Алла так і застигла з ложкою в руках, нічого не розуміючи.

– Я ж кажу, прийде чоловік… Молодий… – дочка зітхнула. – Якого я дуже кохаю…

– Ти кохаєш? – Алла розгублено посміхнулася. – Ось це новина.

– Мамо, не це головне!

– А що може бути головніше за це?

– Він проситиме в тебе руки…

– У мене? Якої руки?

– Моєї, мамо! Він сказав, що проситиме в тебе моєї руки… Розумієш?

– Господи… – Алла була приголомшена. – Зараз же ж ніби ніхто батьків про це не запитує. Просто ставлять перед фактом і все. Він що з минулого століття?

– Ага… Майже… Благаю, не віддавай йому мене…

– Але чому? Якщо ти його кохаєш…

– Не знаю чому! Я переживаю, мамо.

– Я боюся свого кохання.

– Свого кохання? І давно ти любиш його? – запитала Алла.

– З позавчорашнього дня…

– Господи… – Алла мало не розсміялася. – Тоді все зрозуміло. Тоді ти правильно боїшся. А він значить хоче з тобою одружитися. Через два дні після вашого знайомства?

– Так, мамо. Коли ми вперше побачили одне одного, сталося щось дивне. Нам обом здалося, що ми знаємо один одного цілу вічність.

– Так? Як цікаво. Він, мабуть, гарний?

– Дуже, – кивнула дочка.

– І гарно говорить?

– Ще й як!

– Ну і, звісно, рішучий? Якщо одразу вирішив взятися до діла, не церемонячись.

– Та мамо, він справжній чоловік! Не такий, як інші.

– Ну, хто ж буде сперечатися із закоханою дівчиною? – знову посміхнулася мама.

Потім її обличчя стало серйозним.

– Але мені все зрозуміло. Це звичайний ловелас. Запудрив дівчинці мізки і вирішив цим скористатися. Скільки йому? Років сорок? Або більше?

– Йому двадцять один, мамо, – обурено вигукнула Таня.

– Як двадцять один? – Алла запитливо дивилася на дочку. – Він, що, твій ровесник?

– Так. Коли він бере мене за руку, я відчуваю, як наші серця бʼються в унісон.

– Як гарно ти заговорила…

– А коли він щось говорить, я слухаю його слова як музику. Мамо, я просто не можу, коли він дивиться мені в очі.

– Треба ж, який тип, – насупилась Алла.

– Він не поганий! Не говори так про нього!

– А як про нього говорити? Мені треба знайти причину, щоб йому відмовити. Може, йому нема де жити? І він вирішив оселитися в нас? Таким ось хитрим способом.

У цей час пролунав дзвінок у двері. Таня аж стрепенулася.

– Це він, – прошепотіла вона. – Я не знаю, що робити, мамо…

– Спокійно, дівчинко, я допоможу тобі і захищу! – рішуче сказала Алла.

Вона зробила строге обличчя, сміливо вийшла в коридор, різко відчинила вхідні двері і…

Перед нею стояв звичайний худорлявий юнак, зовсім не красень. Він мав трохи сумні, але дуже розумні, навіть можна сказати, шляхетні очі. Очі чесної людини.

– Здрастуйте, – привітався юнак трохи тремтячим від хвилювання голосом.

– Здрастуйте, – розгублено відповіла господиня.

– Я знаю, ви мама Тані, – сказав молодик підкреслено чемно. – Ви не дозволите мені увійти у вашу квартиру?

– Чого ж ні? – відповіла Алла і зробила гарне запрошення рукою. – Проходьте, будь ласка.

Юнак увійшов у квартиру, тут же побачив свою Таню, і посмішка осяяла його обличчя. Це була така усмішка, що мамі здалося, ніби в хаті засяяли всі лампочки разом, які були вкручені у всіх люстрах.

– Я прийшов, – сказав він Тані схвильованим і водночас тріумфальним тоном.

І мамі раптом захотілося, щоб він негайно сказав ще щось. Тому що, від однієї його короткої фрази, Тетяна миттю змінилася. Мамі здалося, що її донька перетворилася на справжню принцесу з якоїсь дуже гарної та доброї казки.

Юнак уже сміливо обернувся до Алли і сказав твердим голосом:

– Шановна, Алло Юріївно. Я люблю вашу дочку і хотів би стати її чоловіком. Ви не будете проти цього?

– Господи… – Алла так і застигла від щастя, що нахлинуло на неї.

Але вона одразу схаменулася.

– Молодий чоловіче, ви впевнені, що ви любите Таню? Хіба можна отак зразу одружуватися? Ви ж обоє ще такі молоді…

Мама щосили намагалася хоч якось опиратися неймовірному враженню, яке йшло від цього молодого чоловіка. А юнак нічого такого й не робив, він просто стояв, дивився на Аллу Юріївну і посміхався.

Алла, все–таки, запнулася, ще раз подивилася в його очі, потім озирнулася, побачила очі дочки, потім знизала плечима, і додала:

– Ну, хіба я можу щось сказати проти такого кохання?!

– Дякую, – прошепотів юнак, підійшов впритул до Тані, і дістав з кишені штанів дві скромні тоненькі золоті обручки.

– Ні, це все тільки сон… Так у житті не буває… – одразу подумала Алла Юріївна, і стала чекати пробудження.

Але Таня кинулася до неї, поцілувала, потім повернулася до свого нареченого, вони обійнялися і, щасливі, вийшли з квартири…

А на серці у Алли миттю стало тепло і затишно. Їй здалося, що цього молодика вона знає вже тисячу років… Дуже–дуже давно…

Дивно тільки, що вона досі не знає його імені…

КІНЕЦЬ.