Життя у Марини було, прямо скажемо, не з легких. Але вона хапалася за це життя щосили, намагаючись будь-що стати щасливою. Поки що їй не щастило. Але вона не втрачала оптимізму. Знала, що рано чи пізно досягне в житті всього, потрібно тільки ніколи не зупинятися на досягнутому.

І вона не зупинялася. У вісімнадцять років виїхала від батьків. Жили вони погано, тато з матір’ю любили погульбанити.

Те, що батьки не рідні, Марина дізналася у десять років. Мама розповіла їй:

– Я тiтка твоя. Сестри моєї не стало, коли тобі й двох років не було. Хто твій батько, не питай. Вона нам ніколи не казала. Ми з чоловіком тебе вдочерили, сирітку.

Потім, коли відійшла від застілля, мати пожалкувала про свої слова, але було пізно. Марина проплакала всю ніч, а вранці попросила звозити її на могилку до матері. Батько сварився на матір на чому світ стоїть!

Але відтоді стосунки у них різко змінилися. Марина швидко подорослішала, її прийомні батьки перестали звертати на неї увагу.

І щойно їй виповнилося вісімнадцять, вона з ним розпрощалася. Виїхала далеко і надовго. В іншому місті, вона вступила до інституту, правда на заочне відділення та знайшла роботу продавщиці. Знімала маленьку кімнатку у найдобрішого дідуся Івана Петровича.

Навчалася, працювала. Навіть економити примудрялася собі на одяг. Прості речі, з ринку. Але нічого, таких як вона, у місті було багато. Але їй не хотілося бути, як усі. Потрібно обов’язково чогось досягти в житті, а для цього потрібний як мінімум диплом. Ну чи, якщо сильно пощастить, добрий покровитель.

Тільки де його взяти? Іван Петрович на цю роль годився. Добрий, дбайливий, став їй, як дід. Борги прощав. Іноді Марина могла заплатити лише за півмісяця. Але він махав рукою і казав:

– Людина поруч, це дорожче за гроші. Забудь, купи собі чогось.

Натомість вона прибиралася у квартирі, часто готувала на двох, продукти купувала зі знижкою у своєму магазині. Нічого виживали.

Тільки знову ж таки, це не для неї, просто виживати. З нареченими вона не поспішала. Гуляти з ними їй ніколи, а для серйозних стосунків і чоловік потрібен серйозний. Як Владислав Михайлович, директорка магазину. Все в нього в житті добре: квартира, машина, дружина красуня, синочок розумний.

Він був для Марини прикладом сім’янина. Такий чоловік їй і потрібен, ґрунтовний, серйозний, що вселяє довіру. Але поки що таких не спостерігалася, і вона продовжувала своє життя із завзятістю досягнення мети в недалекому майбутньому.

Здобуття диплома збіглося зі відходом Івана Петровича у інший світ. Приїхали якісь далекі родичі, яких Марина за всі ці роки жодного разу не бачила. Виселили її з кімнати, і залишилася вона на вулиці зі своєю валізкою та дипломом у кишені. Спочатку допоміг Владислав Михайлович. Дозволив ночувати у підсобці, поки квартиру не знайде.

За тиждень Марина переїхала до маленького однокімнатного будинку на околиці, знайшла за оголошенням. Його здавала молода пара, а їм він дістався від діда. Плата була відчутною, тому вона кинулася шукати роботу, щоб стати на ноги.

Знайшла, товарознавцем на продуктовій базі. І диплом у нагоді, і рекомендації Владислава Михайловича допомогли. Марина Іванівна, як її тепер звали, поринула в роботу з головою, вивчаючи всі тонкощі поставок, зберігання товарів та їх розподілу.

Її відразу почали поважати на роботі, особливо після відходу її попередника, якого всі недолюблювали. Марина Іванівна працювала сумлінно, документацію тримала в порядку, зі звітами справлялася. Старший товарознавець її хвалила та допомагала у всьому.

Але треба було рухатись далі. І ось в одній із місцевих газет їй на очі трапляється оголошення: потрібен секретар-діловод. Потрібна вища освіта, досвід роботи з документацією, хороше резюме та вміння ладити з людьми.

Марина кілька разів прочитала оголошення і вирішила, що вона підходить на цю посаду якнайкраще. Купила діловий костюм, блузку та туфлі. Зателефонувала до компанії та отримала запрошення на співбесіду!

Компанія займалася купівлею-продажем імпортних продуктів, у чому в неї теж був невеликий досвід, і це надавало впевненості в собі молодій, дуже симпатичній, з голочки одягненої Марини Іванівні. Чекаючи в приймальні, де сиділа неприємна тітонька років п’ятдесяти з гаком, вона намагалася вгамувати хвилювання.

Нарешті тітка відповіла на дзвінок і сказала Марині:

– Проходьте, на вас чекають.

Чоловік, який піднявся їй назустріч через ідеальний, можна сказати сяючий робочий стіл і зміряв її дивним поглядом, виглядав, як з рекламного щита. Молодий, красивий, ідеально одягнений.

«Пропала!» — приречено подумала Марина і опустилась у пропоноване крісло. Він сів навпроти і заговорив.

І це був не просто голос, а добре поставлений баритон впевненого в собі та у своїй чарівності чоловіка. Майже ідеал! А чому «майже», та тому, що на Марину він дивився з Висока і питання ставив каверзні.

Але в міру отримання відповідей і тон у нього змінювався більш довірливий, і погляд більш зацікавлений. Він обговорив з нею роботу, та її обов’язки, а потім відпустив зі словами: Вам передзвонять.

Марина пішла, не сподіваючись на успіх. Точніше, сподіваючись, але не вірячи. Вона йшла додому, вечоріло, настрій був такий собі. Перед очима стояв Кирило Сергійович, його вивчаючий погляд та поблажлива посмішка на прощання. Що б вона означала? На це запитання Марина не могла відповісти.

І тут вона почула звук звідкись з-за кущів. Зупинилася і побачила чорненьке кошеня.

А за кілька хвилин воно вже лакало молочко з блюдечка на кухні і з вдячністю, не те що Кирило Сергійович, дивився на неї знизу вгору.

Так у неї з’явився «улюьленець» Сніжок. Чомусь саме так їй захотілося назвати це диво, яке дивом у результаті зовсім не виявилося. Сніжок носився по квартирі, стрибав на стіл і забирався в ліжко, потребуючи постійної уваги.

Його доводилося вигулювати, щоб не побіг у дикі кущі, годувати навіть уночі, до чого Марина невдовзі звикла.

Передзвонили їй приблизно через тиждень і знову запросили на бесіду. То справді був непоганий знак. Раптом їй все ж таки пощастить! Солідна компанія, пристойна зарплата, гарний начальник. Хоча одружений, швидше за все. Але річ не в цьому. Головне досвіду набратися в діловодстві і рушити далі.

Все так і сталося. На роботу її прийняли з випробувальним терміном і це було щастя! Наступна сходинка подолана.

Прийомним батькам вона дзвонила рідко, розмова, як правило, не складалася. Але цього дня зателефонувала, повідомила про нову роботу, на що мати відповіла:

– Додому б повернулася. Лишила нас тут самих, невдячна.

Але дороги назад не було. Тільки вперед.

І цей усвідомлений рух уперед дав свої плоди. Працівницею вона виявилася тямущою, Кирило Сергійович ще тямущіший. Він зрозумів, що це його доля. Допомагав, заохочував, сварив мало й не сильно, хвалив із дорогою душею. І за рік зробив пропозицію.

Прямо так, з півоберта. Попросив затриматися після роботи, запросив до кабінету і сказав:

– Марина Іванівна … Марина. Я дуже ціную вас, як свою помічницю з бізнесу, але мрію про те, щоб ви стали нею і по життю. Якщо зовсім не нелюбите свого начальника, виходьте за мене заміж.

Марина чекала на все, що завгодно, але тільки не цього. Вона, звичайно ж, давно закохалася в цього неодруженого, ділового та суворого чоловіка. Але щоб він відповідав їй взаємністю, ніколи навіть не здогадувалася.

Після її згоди, яку вона дала приблизно через тиждень, сидячи з ним у ресторані, питання вирішилося: вона переїжджає до нього! Прямо зараз, до весілля. І все б нічого, але на цьому шляху по спіралі нагору несподівано виникла перешкода: Сніжок.

– Ні, Мариночко. Йому доведеться залишити. У мене лабрадор у домі живе. Переживаю, вони не порозуміються.

– То де ж я його залишу? – просила вона.

– Віддай комусь. Сусідам, друзям.

Звільнивши свій будинок і вивізши звідти свої нехитрі нажитки, Марина, загорнула Сніжка у великий махровий рушник і віднесла самотній старенькій домі навпроти. Та погодилася, не лишати ж на вулиці.

Вона досі пам’ятає той засуджуючий погляд свого улюбленця, який сидить на руках старенької жінки. Пам’ятає, як хотілося заплакати, коли вона поправила на плечі свою дамську сумочку і впевненою ходою попрямувала у бік машини, в якій її чекав Кирило.

Новий розкішний будинок, дбайливі руки її майбутнього чоловіка, його лагідні слова, обговорення майбутнього весілля – все це і заворожувало, і турбувало. Але на душі було погано.

І спала вона погано, не звикла до величезного ліжка та чоловічої ласки. Просто у душі не було спокою. І пес цей, хоч і добродушний, але став причиною розлучення її з Сніжком, якому вона дала надію на спокійне життя і переданого в чужі руки.

Цієї ночі їй снився Сніжок, і Марина прокинулася в сльозах. Кирила поряд не було. Неділя на роботу їм не йти.

“І куди він так рано запропастився”, – подумала вона, вирішивши, що він просто вигулює Цезаря. Але лабрадор опинився вдома. Вона сіла на диван, вирішивши дочекатися чоловіка до сніданку, і тут почула шум машини, що під’їхала.

Марина безрадісно дивилася на вхідні двері, все ще відчуваючи себе зрадницею після неприємного сну. Але тут увійшов Кирило.

У руках він тримав Сніжка!

– Пробач мені, – сказав він. – Навіть не припускав, що він тобі такий дорогий. Ти всю ніч крутилася і кликала його.

Сніжок радісного заскочив до неї на коліна і замуркотів.

– А як же Цезар? – запитала Марина тремтячим голосом.

– Нічого, я приструню його. Привчатиму до нового мешканця. Він у мене вихований  і добре знає своє місце. Так вибачиш?

– Вибачу, – сказала Марина і притулилася своєю щокою до його міцного плеча. – Сьогодні якраз прощена неділя. І ти пробач мені.

– За що? – Запитав він здивовано.

– За те, що я виявилася зрадницею і пішла за благами, кинувши заради них того, кого приручила.

Кирило обійняв її і пообіцяв, що ніколи не скривдить, не зрадить і не дасть причини плакати. Так і вийшло. Вони щасливі вчотирьох, а п’ятий член сім’ї не за горами.

І Цезар великодушно змирився з Сніжком, хоч той і задирався до свого старшого друга, знаючи, що за це йому все одно нічого не буде.

КІНЕЦЬ.