– Ліля, може завтра до моєї матері в гості з’їзди, – сказав за вечерею Михайло до дружини. – І їй в радість буде, і тобі свіже повітря на користь. – Звісно, поїду! – усміхнулася Ліля. Наступного дня Михайло провів дружину на маршрутку, і Ліля поїхала до свекрухи у гості. За годину телефон Михайла задзвонив. Дзвонила Ліля. – Ну що доїхала? – запитав одразу він. – Михайле, тут у Віри Іванівни таке робиться! Приїжджай скоріше! – раптом сказала дружина. Михайло кинув всі справи і поїхав до матері в село, чоловік під’їхвав до її будинку і застиг від побаченого

У своїх мріях Михайло завжди хотів купити матері будиночок та перевезти її туди. Все життя Віра Іванівна ростила сина одна, блукаючи по орендованих квартирах і працюючи на кількох роботах одночасно. Батька Михайла не стало, коли тому було всього два рочки, і хлопчик навіть не запам’ятав його обличчя. В пам’яті залишилися тільки руді вуса та шорсткі, холодні від морозу руки.

Віра Іванівна не шкодувала сил, щоб виховати сина доброю людиною. Водила в секції, ходила із сином у гори і взагалі поводилася, як зразково-показова мати. Михайлик у матері душі не чув, вона для нього була найголовнішою людиною в житті. Поки він не зустрів Лілю. Маленька і худенька, зовні вона нагадувала матір, але ось характером… Віра Іванівна була спокійною і врівноваженою, завжди знала вихід із ситуації, а ось Ліля, навпаки, мала не стримний характер. Побачивши вперше Михайла, дівчина дала собі слово, що обов’язково стане його дружиною. Так і сталося.

Після весілля Ліля переїхала до Михайла. Віра Іванівна жила з ними і не планувала нікуди переїжджати.

– Михайло, може окремо зніматимемо квартиру? – намагалася вмовити чоловіка молода дружина. Але той твердо стояв на думці.

– Мама без нас не зможе. І потім, я просто не зможу фінансово знімати дві квартири. Ти уявляєш, скільки це нам стане?

І хоча Ліля дуже хотілося почуватися господинею будинку, але вона намагалася не насідати на чоловіка. Михайло і так працював на двох роботах, щоб утримувати сім’ю, а Ліля… Ліля поки що навчалася. І хоча вона теж намагалася зробити внесок у сімейний бюджет, ці вкладення були майже непомітні.

Все змінилася, коли Ліля завагітніла. Тепер їхнє життя потребувало термінових і рішучих змін, тому що жити великою сім’єю з маленькою дитиною у крихітній двокімнатній квартирці було просто неможливо. До того ж одна з кімнат була прохідною. Переїзд молоді теж не могли розглядати – знайти за таку ж ціну квартиру у цьому місті було нереально.

– Ну як ти собі це бачиш? Віра Іванівна, звичайно, нам велику кімнату віддала, якщо ти до півночі телевізор дивишся, але дитину куди?

– Та нормально все буде, – насупився Михайло, розуміючи, куди веде цю розмову дружина.

– Нічого не буде. Дитині потрібна окрема кімната і зовсім не прохідна. Але якщо ми переїдемо туди, то твоїй мамі буде незручно у великій кімнаті, – продовжувала розвивати думку Ліля. – І що робити? Адже дитина все одно народиться.

– Ну давайте трьохкімнатну знімемо … – похмуро запропонував Михайло. Але Ліля лише махнула рукою. Невже він не розуміє, що їхня маленька сім’я повинна жити окремо?

Але Михайло був не такий простий. Не минуло й місяця, як він мав готове вирішення всіх проблем.

– Мамо, у мене є для тебе новина, – повідомив Михайло за вечерею, сяючи від передчуття.

– Що таке, синку? – підняла погляд Віра Іванівна і зиркнула на невістку. Але та лише здивовано дивилася на чоловіка, мабуть, новина Михайла і для неї була чимось несподіваним.

– Мамо, – молодик урочисто дістав з пакета папку з якимись документами. – Сьогодні я купив тобі дім. Ось документи, помилуйся. Читай, власниця – Бондаренко В.І.

Віра Іванівна хвилюючись взяла простягнутий сином документ, і застигла. У свідоцтві про власність дійсно було вказано її ім’я.

– Але як … Як ти все це провернув? Напевно, це величезні гроші! – крізь сльози прошепотіла Віра Іванівна.

– Та дрібниці… Просто взяв кредит. Зате ти будеш, як завжди мріяла, жити у будиночку з ділянкою. А ми в гості приїжджатимемо з міста. І знову ж таки, коли діти будуть, у бабусі в селі гостюватимуть.

Михайло обійняв матір. Він був дуже гордий своїм вчинком, тим, що вдалося порадувати найближчу людину. Через взятий кредит він не переживав. Все-таки він доросла людина і в змозі сам заробити на необхідні потреби, а мати – людина у віці, і він просто зобов’язаний про неї подбати. Від емоцій, що наринули, він зовсім втратив з виду реакцію дружини. Ліля змінилася на обличчі. Вона ніяк не чекала на чоловіка такого вчинку, тим більше що фінансово вони зовсім не могли потягнути ще й кредит.

– Ну а з документами все було просто. Пам’ятаєш, ти генеральну довіреність робила на мене, коли я гараж, який тобі від дядька Сашка дістався, продавав? Ну от по цій довіреності і все оформив, – продовжував ділитися подробицями купівлі Михайло. – Завтра поїдемо дивитися. Так, Ліля?

Лілі нічого не залишалася, окрім як зробити чергову посмішку. І вже ввечері, коли всі розійшлися своїми кімнатами, вона почала висловлювати чоловікові все, що думає.

– Ти що, наробив? Будинок купуєш, а платити як? Тим більше, як взагалі Віра Іванівна за будинком дивитися буде? То сніг почистити, то перекопати город. Все одно їздити тобі доведеться помагати. А у нас дитина на підході, – сварила Ліля чоловіка, наче той був школярем. — Може, краще нам переїхати до свого будинку? А твоя мама нехай тут і залишається.

– Ну ні, – різко відповів Михайло. – Я все вирішив. Мама нехай живе собі спокійно, а ми – впораємось. Вона все життя заради мене прожила, нехай відпочине на старості літ.

***

Будиночок виявився просто чудовим. Він був розташований за десять хвилин їзди від міста. Яскраво-синій дах та різьблений паркан ясно давали зрозуміти – колишні господарі дуже любили своє житло і тримали його в порядку. Село розкинулося по обидва боки від швидкісної міжміської магістралі, і тому з транспортною доступністю проблем не було – маршрутки снували сюди-туди практично під вікнами нового житла.

– Михайлику … – тільки і змогла сказати Віра Іванівна. – Ну ти даєш… Може, ви з Лілею сюди теж переїдете? Будемо разом жити, як і раніше.

– Так я Михайлу теж кажу, вам би в місті, ближче до поліклініки залишитися … – Почала булао Ліля, але тут же осіклася, наткнувшись на невдоволений погляд чоловіка.

Трохи посидівши для пристойності з матір’ю, молоді збиралися до міста. Було видно, що Віра Іванівна трохи хвилюється залишатися сама в новому будинку, але намагається триматися. Наостанок Михайло і Ліля пообіцяли частіше приїжджати і щодня дзвонити.

***

Так почалася нова сторінка у їхній сімейній історії. Без Віри Іванівни у квартирі було сумно, та й домашні справи робитися самі собою не поспішали. Несподівано виявилося, що левова частка домашнього прибирання та приготування лежали на плечах Віри Іванівни. Ліля почувала себе дуже погано, погіршувалося самопочуття майбутньої матері. Бідолашний Михайло повинен був мотатися містом то в пошуках найсмачнішої крейди, то зефіру із запахом яблук. У результаті втомлений чоловік запропонувати Лілі хоча б на кілька днів поїхати погостювати до села.

– Маму повідвідаєш, повітрям подихаєш. А я поки що проект закінчу. Інакше я тільки за твоїми дорученнями бігаю, за комп’ютер вдома взагалі не сідаю навіть.

Ліля показово надула губи і вже за звичкою зібралася висловити чоловікові все, що думає про нього та його маму, але вона якось стрималась.

– Як скажеш, – махнула рукою Ліля.

Збір речей був швидким. Запасний светр, шкарпетки, гостинці свекрусі. Михайло зі спокійною душею посадив кохану у маршрутку та вирушив додому. Йому не терпілося доробити проект у тиші та спокої. Але не встиг він добре вникнути в роботу, телефон роздався наполегливим дзвінком.

– Ну що таке… – взяв до рук телефон молодик. – Доїхала от і добре, чого дзвонити… Так, кохана, слухаю!

– Михайле, тут таке. Коротше, якийсь незнайомий чоловік у твоєї матері ошивається. Приїжджай швидше.

– Що? Який чоловік?

– Серйозно говорю. Сидить на веранді, схоже причаївся. Давай швидше приїжджай, я переживаю… Я тут біля паркану стою, не знаю, що робити. Віри Іванівни не видно, спить, мабуть, ще.

– Дзвони дільничому! Я миттю!

Михайло швидко почав вдягатися. Їхати маршруткою було довго, і він викликав таксі. Мишко думав тільки про одне – як там його дві найближчі жінки? Адже після того дзвінка Ліля перестала брати слухавку. Дзвонити матері зараз був не найкращий варіант. Інакше стривожена жінка відразу піде перевіряти, хто насправді перебуває у неї на веранді. Що з цього вийде, навіть важко собі уявити.

Зупиняючись на кожному світлофорі, таксі їхало дуже повільно. Михайло намагався поквапити водія, але з цього нічого не вийшло. У результаті лише через сорок хвилин він опинився навпроти воріт материного будинку. Ні Лілі, ні Віри Іванівни не було видно. Дільничого теж не було.

Невже він запізнився?

Увагу привернув дитячий сміх. Михайло обернувся і що це? Чому на їхній ділянці біля будинку грають незнайомі діти? Троє дітлахів, приблизно п’ять, сім і десять років, будували курінь на пагорбі і при цьому голосно сміялися. Михайло витер мокрі долоні об штани і помітно заспокоївся. Якщо поряд з будинком грають діти, то все має бути спокійно і в будинку.

– Ви хто такі? – Заходячи в огорожу, суворо запитав Михайло. – І що тут робите?

– А ти хто? – після невеликої паузи відповів найстарший із хлопців. – Ми тут живемо. Іди звідси, доки я діда не покликав.

– Що? – відкрив рота Михайло. – Якого такого діда? Що тут взагалі відбувається?

Пролунав знайомий жіночий сміх, і з-за рогу будинку вийшла Ліля. Попри очікування, вона не виглядала схвильованою, швидше навпаки – спокійною та задоволеною.

– Ходімо швидше, чай готовий. Віктор Іванович пиріжків приготував, смакота…

– Що тут, відбувається? – не витримав Михайло. – Який, Віктор Іванович?

– Синку, це все через мене. Зараз я тобі все поясню… – визирнула з відчиненого вікна Віра Іванівна. – Славко, Денис, Марійка – йдіть пити чай з пирогами!

На веранді справді господарював незнайомий сивий чоловік. Він спритно діставав із духовки гарячі ароматні пироги і викладав їх на тарілку.

– Приємно познайомитись, – простяг руку незнайомець. – Віктор Іванович Клопотенко,, наречений Віри Іванівни.

– Наречений? – Михайло застиг.

– Ти, звичайно, квапиш події, Вітя, – подала голос Віра Іванівна, виходячи з дому на веранду. – У моєму віці вже смішно бути нареченою. Віктор Іванович – сусід, живе на вулиці навпроти.

***

Виявилося, Віра Іванівна познайомилася зі своїм новим приятелем у місцевому магазинчику. Хоча, сказати «познайомилася» буде трохи неправильно, адже Віктор Іванович був однокласником жінки – більше п’ятдесяти років тому. Чоловік у селі мав будинок, де він жив один. Відносини розвивалися так швидко, що Віра Іванівна навіть не встигла нічого розповісти синові з невісткою. А саме вчора до Віктора Івановича приїхали діти з друзями і, щоб не заважати їм відпочивати, він вирішив провести ніч у коханої. Не забувши при цьому прихопити із собою онуків, щоби не заважали.

– Ну мамо, ти даєш, – тільки й зміг сказати Михайло, – Розхвилювала всіх.

Віра Іванівна винувато посміхнулася.

– Я ще хотіла спитати, Михайле… Як би сказати… Ти не будеш проти, якщо я переїду жити до Віктора? А цей будиночок вам, – несподівано запропонувала вона.

***

Так і сталося. Невдовзі, зібравши нехитрі пожитки, Віра Іванівна переїхала, а Михайло та Ліля заселилися у будиночок із синім дахом. Ліля була просто щаслива, що сталося саме так, а не інакше, адже на свіжому повітрі вона почала почуватися набагато краще. А Михайло… Михайло просто перевівся на віддалення і почав працювати з комп’ютера з дому, щоб проводити більше часу із сім’єю.

Ось такий щасливий будиночок виявився.

КІНЕЦЬ.