– І всі метушаться, метушаться, – бурчала баба Катя, перекладаючи одяг у себе в шафі. – У людей все по поличках, все в порядку, а в моїх – цілий день тільки чіпляються один до одного!

Тому й справи всі стоять, бо нема порозуміння в сім’ї. Ну хоч би хтось поступився, так ні! Зовсім вже обоє навіжені!

Он Терещуки вже й козу купили, і паркан новий поставили, і газ скоро будуть проводити.

Ірина свого Федора он у покорі тримає, а ти що ж, Галино, сльози тільки розпустила – кохання у них, бачте!

І до чого справа дійшла – дітей ділити надумали, та жити нарізно. Не доведе це до добра, Галю. Слова мої потім згадаєш, захочеш повернути все назад, але пізно буде!

Галя кивала бабі Каті, а сама брови насупила, мовчить і наполегливо речі збирає свої та молодшої доньки Оленки.

Старший син Микола сказав, що поки з батьком залишиться.

– Не кину батька, з ним буду, – сказав.

Потім плакав, але рішення не змінив. Настирливий, хоч і вісім років тільки. Ось як так, сім’я їхня взяла і майже розвалилася? Раз – і все навпіл.

Вирішили до кінця літа окремо пожити, а то слова все зліші і зліші, а порозуміння зовсім немає.

Охолонути треба, збоку подивитися, а там і видно стане.

Баба Катя обняла Галю:

– Їдь дитино, заспокойся. Ми до тебе з Миколкою приїдемо. Ти за нього не хвилюйся, нехай до школи тут побуде, а там Господь розсудить…

Галина сіла з Оленкою у таксі, сумки у багажник поставила. До батьківської квартири більше години їхати.

Донька заснула на дитячому сидінні, а у Галини тяжко на душі…

…З Петром у Галі все спочатку було добре. Він довго до неї залицявся, проти матері навіть пішов.

Мати переживала – міська, тиха, не приживеться. Але ні, прижилася Галинка, та так, що й свекруха її від душі полюбила. Голосу навіть жодного разу не підвищила.

Хоча Ніна Миронівна тітка галаслива, звикла брати голосом. З чоловіком своїм, з дядьком Василем, зі свекром Галини, Миронівна за все сварилася.

Але в них це якось весело виходило.

Та то їхні справи, а у Галинки з Петром своє життя, вони з бабусею Петра живуть у її будинку біля річки.

Баба Катя батька Петра мати, не галаслива, душевна дуже, Галинку повчає.

– Ти Петра свого не пропусти, це він спочатку такий до тебе покірний. А на ділі Петра направляти треба, а то думає про себе, вирішить, що раз мовчиш – значить він у всьому хороший. Що недоліків у нього зовсім нема.

Але ж це не так! Його мати з батьком за будь–що погано зроблене, одразу повчали, щоб знав.

Петро сердився, робив, самолюбство у нього ще й яке. Ось і звик від батька й матері відбріхуватися. А звичка – друга натура.

А тут раптом все солодко й гладко, у всьому наш Петро король. Та хіба так у житті буває? Кохання коханням, а слабину ж не давай, зрозуміла дівчинко?

Але Галину хіба цими словами переконаєш? Вирішила, що баба Катя по–старому міряє, а часи вже інші. Що не розуміє баба Катя молодих, забула, що таке справжнє кохання, коли кохає – не образить, зрозуміє.

Петрик спочатку Галі і слова наперекір не говорив. Та й приводу не було – Галя не дивись, що тиха, а до діла спритна.

І підлогу вдома помиє, і обід приготує, і одяг випере. І все якось майже одночасно.

Як вона так робить, чоловікам було не зрозуміти і не повторити.

Не дано мужикам кілька справ одразу робити. Петро на Галю з неприхованим захопленням дивився – і спритна, і гарна, й розумна! От же ж пощастило йому!

А потім видно в голові у Петра раптом щось таке повернулося.

А що ж Галя така задоволена? Не свариться на нього, не бурчить, не вказує?

Видно сама вона не така хороша, як здається, раз не свариться, що мало грошей додому приніс, або дров не наколов.

Та й двері біля тераси, якщо добре подивитися, так трохи перекосилася, а Галина мовчить!

Зустріне з роботи, обійме:

– Втомився, Петрику? Мий руки, а я миттю на стіл накрию!

Метушиться перед ним, наче винна. Так може і справді винна в чомусь, бач, дивиться як!

…І пішло то одне, то інше – незрозумілі розбіжності!

Ніна Миронівна, як про їхній розлад дізналася, то голосила на все село.

І що Петро з міською не порозумівся! І що Галинка гординю вгамувати не змогла.

Розумна дівка, а під чоловіка не змогла підлаштуватися, бо ж сім’я у них, діти, та й Петро без неї не зможе, пропаде без неї!

Василь Іванович хотів було заспокоїти дружину, так і йому зразу ж дісталося, що не навчив сина розуму, як до розбрату не доводити.

Сам же ж Василь Іванович хитрував, завжди вчасно пожартує, та й назад.

До серйозних сварок не доводив.

А Петрик бач який!

…Галина у батьківській квартирі у своїй колишній кімнаті влаштувалася. Тут майже все, як і раніше було. Їй ще рік у декреті сидіти.

– Напевно треба на роботу вийти раніше, – подумала вона. – Мама ж на пенсію збиралася.

Відкрила Галя шухляду в столі, а там дрібниці всілякі. Треба ж від, і від Петра привітання, старе, вже років десять минуло.

І сережки він їй тоді подарував, а вона їх не одягла, прибрала та так і забула…

…Тижнів три жили Галя й Петро один без одного. Потім Галя сказала мамі, що Петро у будинку ремонт затіяв, а Миколка йому там допомагає. Правду сказати язик не повернувся. Та й де вона, правда ця?

Всі образи її розтанули, коли Оленка запитала:

– А скоро тато приїде?

Вона ж не принцеса, не панянка, знала, що Петро хлопець простий. Вона доросла жінка, двоє дітей у них, і отак піддалася образам!

Галина сережки одягла подарункові від Петра, і немов відступили образи.

Нісенітниця все це якась, як наслання. Петро ж її про сережки ці запитував – чому не носить, чи сподобався його подарунок?

А він старався ж… Там синій камінчик, Галинці під колір очей. А вона їх у ящик!

Вона ж його, якщо чесно, теж образила, що вже лукавити. І мовчанням своїм злила, і поглядами… Це вона вміє…

…А наприкінці серпня сталося те, що й мало статися. В той день Галина прокинулась рано. Вона швидко зібралася і пішла в магазин.

Через годину Галя повернулась додому з пакетом продуктів у руці. Вона виклала все на стіл.
– Ну от зараз картопельки зварю, – сказала Галя вголос. – Ну і кабачків насмажу, щось так захотілося…

Галя начистила картоплі й поставила варитися. Вона вже нарізала кабачки і дістала сковорідку, як раптом за вікном почувся якийсь шум.

Галя визирнула у вікно на кухні й застигла від побаченого!

До будинку підʼїхала знайома машина… А там ціла делегація!

Ніна Миронівна з Миколкою вийшли, а з-за керма її Петро голову підвів догори – вікна знайомі очима шукає.

Так, як і раніше, одинадцять років тому, коли він жив у гуртожитку, у технікумі навчався, і за Галинкою бігав.

Галина за шторку відсахнулася, щоб не подумав, що вона тільки й чекала на нього і виглядала.

А в самої щоки зарум’янилися – приїхав Петро таки, не витримав!

Оленка тільки його голос в коридорі почула, так бігом до тата:

– Це татко мій приїхав, татко!

Обійняла його. А Миколка до Галі:

– Мамо, а ми за вами приїхали! Ми там із татом ремонт у будинку зробили. Тато сказав, ти там, як принцеса житимеш! Мамо, мені в школу скоро, у мене рюкзак старий і короткі штани вже…

Галя дивиться на своїх улюблених чоловіків – та хіба може вона їх кинути!

І треба ж вона як у воду дивилася – ремонт зробив Петро, про що Галя давно мріяла!

І ще смішно, що Ніна Миронівна мовчить, хоча видно, що вона на допомогу приїхала.

– Поїхали, а як же ж, звичайно вже пора, так Микольцю? – Галя весело винесла речі, вона їх давно вже зібрала.

Чоловіком Галина тепер ні-ні, та й командує. Без шуму і галасу, ніби й жартома, але по ділу.

Хоч і смішна відома фраза, що чоловік – голова, а дружина – шия, яка головою крутить. Але правда в цих словах точно є!

Свекруха Ніна Миронівна ще більше полюбила свою розумну невістку.

Сім’ю розвалити – погана справа, нехитра. А ось зберегти сім’ю тільки розумна справжня жінка зможе.

І тепер Миронівна за них спокійна!

КІНЕЦЬ.