Марійка зі своєю тіткою Тетяною приїхали з міста додому в село. – Тітко Тетяно, зайдемо ще в магазин по хліб, – сказала Марійка. Вони зайшли в магазин. Якісь двоє молодиків захоплено дивилися на них. – Чого дивитеся? – буркнула продавчиня. – Нема чого на міських задивлятися! А ви, дівчата, до кого приїхали? – Тітко Ларисо, так я ж Марійка, племінниця Тетяни! – сказала дівчина. – Марійка? – перепитала продавчиня. – Давно тебе не було! А це подружка твоя? – жінка кивнула в бік Тетяни. – Лариско, ти чого це? – раптом розсміялася Тетяна. Продавчиня глянула на жінку і не повірила своїм очам

Тетяна крутилася на кухні і поглядала у вікно. Сьогодні вона чекала гостей. Приїжджала її єдина племінниця!

Стіл був накритий, а свіженький пиріг стояв під рушником.

Марійку, доньку рідної сестри, Тетяна не бачила більше десяти років. В її пам’яті вона залишалася смішним дівчиськом з копицею неслухняного світлого волосся.

А з фотографії на неї дивилася молода, вродлива жінка, дуже схожа на маму.

Різниця у роках в них була невелика – дванадцять років.

Але коли Тетяна поглядала в дзеркало і порівнювала себе з фотографією Марійки, то здавалося, що їх розділяють десятиліття.

– Я в сім’ї одна така не дуже гарна, – зітхала Тетяна. – Не дарма я в селі так нікого собі й не знайшла.

Після школи жінка не поїхала у місто. Закінчила заочно інститут і працювала бухгалтеркою у місцевому лісгоспі.

Вона трохи соромилася себе і після того, як не стало батьків, тихенько і скромно собі жила сама. Навіть гостей в неї ніколи не було.

Заміж вона не вийшла. А от приїзд племінниці дуже втішив Тетяну і вона з нетерпінням чекала на таку бажану гостю.

Зустріч була бурхливою та радісною. Жінки теревенили, розповідали про своє життя, ділилися новинами.

– Тетянко, ти вдома?! – з двору пролунав голос сусіда.

– Що ти хотів, Федько? – Тетяна визирнула у вікно.

– У тебе хвіртка зламалася. Може, я полагоджу?

– Не зараз! – махнула рукою жінка. – Гості у мене. Пам’ятаєш Марійку? Племінницю мою. У гості вона приїхала!

– Здрастуйте, дядько Федько, – Марійка визирнула у вікно.

– Красуня! – ахнув чоловік. – Зустрів би тебе, то й не впізнав би! Ну не заважатиму вам… Наступного разу зайду…

– Заходить до тебе? – посміхнулася племінниця до Тетяни. – Він одружився, чи все сам живе?

– Скажеш теж мені, – почервоніла Тетяна. – Так, по–сусідськи допомагає трохи. Він не одружений.

– Так придивись до нього. Симпатичний чоловік. Чи він гульбанить?

– Ні. У нього тартак свій є. Молодий чоловік. Працьовитий, не гульбанить, хазяйський. Не чоловік, а мрія…

– То чого ти чекаєш? – здивувалася Марійка. – Одній важко ж. Чи тобі він не подобається?

– Не кажи нісенітниці! – насупилася Тетяна. – Кому я, така негарна потрібна? Від мене всі мужики на селі сахаються… А Федько насамперед. Він і пліткує зі всіма якраз про мене та прізвиська складає різні мені…

– Так, тітко Тетяно, – Марійка відкинулася на спинку крісла. – Розказуйте. І детальніше.

– Та нема чого розказувати. Давно це було, – зітхнула жінка. – Як на танцях, білий танець оголосили. І я, недолуга, поперлася Федька запрошувати. Подобався мені він дуже. Він тоді з друзями осторонь стояв. Хлопці засміялися, жарти посипалися. Він почервонів. Головою похитав. Бурмотів щось. А я не стрималася, прикро мені стало, розплакалася, розвернулась і втекла… От тоді й почула за спиною всяке… Прізвиська там різні…

– Це дядько Федько про тебе говорив щось погане?

– Та ні. Не його голос був. Але він промовчав. Так і залишився там із хлопцями. Ну не будемо про сумне, – Тетяна розправила плечі. – А зараз, він просто так, іноді допомагає. Людина він хороша. Шкода йому мене, мабуть. Без чоловіка в хаті важко.

Марійка замислилась. Вона уважно розглядала свою тітку.

– Так діло не піде! – рішуче сказала племінниця. – З чого ти взяла, що ти негарна? Ти просто недоглянута! А це можна виправити. Завтра ж їдемо в місто. Красуню з тебе робитимемо!

– Марно і дорого, – невпевнено заперечила Тетяна.

– Щодо «дорого», то не бери в голову. Це мій подарунок тобі, я добре заробляю. Тим більше, пам’ятаєш, коли я навчалася в місті, то твої посилки нам дуже допомагали. Тепер моя черга. Ми ж рідня…

…Наступного дня, ближче до вечора, з автобуса, на зупинку вийшли дві чарівні молоді жінки. Таня розправила плечі, гордо підняла голову і посміхнулася сонечку.

– Марійко, як же ж я втомилася! Але я така щаслива, – очі жінки сяяли. – Дякую тобі.

– Тітко Тетяно, а зараз ми зайдемо в магазин.

– Ой, я боюся щось, – пробурмотіла жінка.

– Нам все одно хліба купити треба. Не бійтеся! Вперед!

Вони зайшли в магазин. Двоє молодих хлопців з захопленням дивилися на жінок.

– Чого дивитеся? – буркнула продавчиня. – Нема чого на міських задивлятися. А ви, дівчата, до кого приїхали? Щось купити хочете?

– Тітко Ларисо, так я ж Марійка, племінниця Тетяни! – сказала дівчина. – Ви що мене не впізнаєте?

– Марійка, – змінила тон продавчиня. – Давно тебе не було. До тітки приїхала погостювати? Ого, як ти виросла. А це що, подружка твоя? – жінка кивнула в бік Тетяни. – Що будете брати, дівчатка?

– Лариско, ти чого це? – раптом розсміялася Тетяна. – Не впізнала, чи що?

Продавчиня здивовано подивилась на жінку й прикрила рота рукою. Вона не вірила своїм очам!

– Тетяна?! Ну ти й красуня! Не впізнала! Як це ти? Ти що зробила?

– Нічого вона не робила, – засміялася Марійка. – Постриглася, пофарбувалася, трохи макіяжу й манікюру, нову сукню і ось… Принцеса!

– Оце так, – захоплено пробурмотіла Лариса. – Яка ти гарна! Завжди такою ходи!

Окрилена таким прийомом, Тетяна гордо крокувала вулицею. Біля хвіртки вона помітила Федька. Жінка ніяково кивнула сусідові і швидко забігла у двір. Марійка зупинилася.

– Марійко, – звернувся до неї Федір. – А де Тетяна? Я вже вчетверте приходжу, а її немає. Зазвичай у вихідні вона вдома.

– А навіщо вона вам? – підняла брови дівчина.

– Марійко, може, ти мені допоможеш? Я тут… – Федір трохи зам’явся. – Поговори з тіткою. Може, вона тебе послухає. Заміж їй треба… А то що вона все одна та й одна? Хазяйство ж там… Важко…

– Так її ж ніхто не бере! – усміхнулася дівчина. – Ще й пліткують деякі поза очі!

– Ну що ти нісенітниці говориш, – розізлився чоловік. – Я б узяв… Тоді Павло дурницю сказав. Він сам хотів з нею танцювати, а вона мене запросила. Ось він зі злості й сказав. А я йому за виказав теж…

– Пам’ятаю я, що Павло тоді втікав був, – втрутилася в розмову Тетяна, повернувшись до хвіртки. – То це ти його тоді насварив так?

– Дівчино, а підслуховувати чужі розмови недобре, – обернувся до неї Федір і захоплено застиг.– Тетяна?! Яка ж ти красуня!

Жінка почервоніла.

– Пробач ти мене, недолугого, – продовжив чоловік. – Молодий був. Нерозумний…

– А що ж ти стільки років нічого не казав? Ходиш колами. Мовчиш…

– Та хіба ж до тебе підійдеш? – збентежився Федір. – Ти красуня. Горда. На мене не звертаєш уваги. А я звичайний. А зараз ти ще кращою стала, – чоловік безнадійно махнув рукою і розвернувся у бік свого будинку. – Хіба ти на мене подивишся?

– Федір! – гукнула його Тетяна. – То ти заміж мене братимеш, чи ні? – жінка засміялася. – Чи будеш до старості хвіртку мені лагодити?

– А ти підеш? – Федір зупинився і з надією глянув на жінку. – Точно підеш? Не брешеш?

– Піду! – усміхнулася Тетяна.

– А я в магазин, – засміялася Марійка. – По ігристе! Заручини відзначати будемо…

КІНЕЦЬ.