Моя найкраща подруга Віра зараз дуже розчарована, ніколи й не думала, що маючи двох доньок, вона просто залишиться сама в непростий період свого життя.

Тепер вона розуміє, що її чекає самотня старість, не дивлячись на те, що в неї є діти, а тим паче, аж дві доньки.

Моя подруга лише зараз дуже добре розуміє, що треба, мабуть, сподіватися лише на себе, ні на кого не надіятися, а то лише гірше потім буде.

Минулого моя подруга Віра жінка потрапила я в стаціонар.

На щастя, нічого серйозного в результаті не виявилося. Але полежати довелося, десь тижнів два майже.

Віра була розчарована і скаржилася на днях мені дуже:

– І як ти думаєш, скільки разів за цей час до мене прийшли дочки? Ось вгадай! Рівно один раз – не більше! За цілих два тижні, два довгих тижні, які вічністю для мене були! Наступного дня після того, як мене поклали в стаціонар, моя старша дочка привезла речі мені з дому, які я просила – халат там, тапочки, зарядка для телефону. Правда, залишила мені трохи грошей. І на тому й все! Рукою мені махнула і пішла собі. Ось так ось мати потрібна. Ні, ну телефонували до мене, звичайно, і старша, і молодша, але хіба це все, що треба?

До сусідок Віри по палаті приїжджали їх діти, малі онуки.

Сиділи, розважали, розмовляли з ними, щось розповідали, їжу свіжу домашню привозили!

А Віра так було неприємно на це все дивитися, хоча вона знала, що ці люди тут зовсім ні до чого. А всі дивилися з жалістю на жінку, як на сироту якусь.

Пригощають – мовляв, візьміть, ви ж голодна зовсім.

До вас ніхто не їздить сюди вже скільки днів!

Ну що там – рідкий супчик, це ж хіба їжа, там навіть картоплі немає! З нього ситий не будеш!

Віра важко зітхає і, відвернувшись, ховає вологі очі.

– Ось так. Дочок я таких ростила, така у мене надія на них була велика, я думала, буде кому в старості хоч склянку води подати мені, адже це дівчата, я на них мала таку надію.

Нікому, виходить мені буде й води подати!

А я старалася все життя для них, щоб у них все було не гірше, ніж в інших дітей, щоб не гірше інших, а я в цей час відмовляла собі в усьому.

Ростила, вчила, всю душу вкладала я в своїх дітей.

Як будь-яка хороша мати, напевно! І тепер ось так вони себе повели.

Це добре, що поки нічого серйозного. Дай Бог, щоб і далі так було. Тому що сподіватися особливо нема на кого мені зовсім, виходить.

Я вже сама подзвонила одній доньці Віри, адже шкода її.

Я зараз за кордоном, так вийшло, навіть довідатися до подруги не можу, а донька віри мені каже:

– Мама у нас, як завжди, любить в усьому завжди сама себе дуже шкодувати і скаржитися на всіх! – зітхає 50-річна Тетяна, молодша дочка Віри. – Про цю палату уже всім все розповіла і не з кращої сторони про нас говорить, до речі.

Виставляє нас з сестрою моєю нехорошими доньками якимись, тих, хто залишив недужу матір у важкий момент!

По-перше, у мене двоє дітей – восьмимісячна і дворічна дитина. До стаціонару з ними їхати я б не хотіла, та й не можна.

Мене з дітьми б до матері і не пустили навіть, бо діти ще дуже маленькі зовсім, ще щось підхоплять там.

Залишити мені їх теж зовсім ні з ким і це однозначно.

Свекруха з двома малими дітьми теж не впорається сама, вона у мене вже теж у віці.

Тому поїхала до нашої мами моя сестра сама.

Відпросилася з роботи на пів дня і бігом поїхала туди, до нашої мами.

Відвезла речі, які мати просила у неї.

Роздивилася там що і як, дізналася багато, з фахівцями поговорила, взяла, про всяк випадок, їх телефон.

Ну ж не безкоштовно, самі розумієте, вони свій особистий телефон не роздають, так що зрозуміло, що сестра моя там добре постаралася для мами з цим, просто мамі ми не хотіли говорити про це.

Тоді вже було зрозуміло, що нічого там такого поганого немає, але залишають маму, щоб все подивитися.

Грошей мамі моя сестра також дала, хорошу суму.

Там в закладі буфет непоганий разом з їдальнею є, завжди гаряча їжа є, випічка, чай-кава.

Магазинчик теж є на першому поверсі в тій лікарні.

Ціни, звичайно, високі, але є все необхідне, а суп мамі там щодня дають, чай теплий, щось гаряче.

Сестра сказала мамі, щоб гроші не економила, все, що потрібно, купувала, вона привезе ще якусь копійку.

Доньки Віри обоє вважають, що все це такі собі наслідування минулого, коли щодня потрібно було бігти в стаціонар з банкою супу, зараз можна без цього обійтися.

Вони не розуміють свою рідну матір і ще й самі ображаються на неї, що вона скаржиться людям на них і недобре відгукується про неї.

Доньки говорять, що якби їх діти були зайняті, вони б ніколи не просили їх щодня їздити до них.

Адже нічого такого й не сталося.

Але люди всі шкодують Віру, не розуміють тих доньок. Вважають, що в неї нехороші діти.

Я вже сама заплуталася. Хто тут правий?

КІНЕЦЬ.