Лідія Василівна сиділа за столом біля вікна та розглядала фотографії. Їх було дуже багато. Вона сорок п’ять років пропрацювала у школі вчителем математики.

Рік тому її чоловіка не стало, а за два роки до цього у інший світ пішов єдиний син. Фотографії були акуратно розкладені у дві коробки. Та що менше – сімейні. Велика – шкільні.

Сімейні Ліда Василівна прибрала на полицю. Вирішила згадати свої класи. Пам’ятає майже всіх, тільки хто ким став із них не знає. Хоча декого часто зустрічає. Впізнають, вітаються і біжать повз. Кожен має своє життя. Ніхто не зупиниться, не побалакає.

Жінка згадала свій ювілей, 55 років. Урочистість влаштували у школі. Весь колектив був присутній. Учні вітали. Квіти, кульки. Весело було, тільки якщо не рахувати одного випадку.

– Вам давно на пенсію час. Ідіть. Дістала вже ваша математика. Щасливої вам пенсія, – вигукнув Євген Бондаренко.

Навчався він середньо, але математика завжди ставила його в глухий кут. Не давалися йому точні науки. Дуже вредним він не був, і його витівку прийняли за жарт. Ліда Василівна засмутилася, але її заспокоїли. Відпускати хорошого педагога не хотіли, та й сама вона планувала працювати.

– Ну і де ваш клас?

Останній рік, залишившись сама, Ліда Василівна розмовляла сама із собою. Думки вголос.

– А ось і ваш клас. Знайшла. Ким стали? – Вона розглядала фото класу, в якому навчався Євген.

Клас був дуже різний. Двієчники та відмінники. Діти підприємців та маргіналів. Останніми роками часто так було. Керувати таким колективом було важко. А Євген був середнім. Ні двієчник, ні відмінник, родина хороша, хоч і не багата. Що на нього тоді найшло? Вибачився потім, але почав недолюблювати математику ще більше. Математику чи самого вчителя. Але Ліда Василівна не збиралася його «завалювати». Іспит склав із першого разу. На цьому вони й попрощалися.

Жінка роздивлялася фотографію.

Гануся. Відмінниця. А вчитися далі не пішла, заміж вийшла. Поруч живе. Не пощастило їй. Розлучилася. Одна із двома дітьми залишилася.

Марко. Цей у батька пішов. Веселиться і гульбанить.

Ярослав. Бізнесмен. Від батьків все дісталося. Гуляє. Жінок змінює. Ніяк не одружується.

Юрко. Ось цей молодець. Від батьків, які вічно гульбанили, поїхав. Сім’я гарна. Дітей двоє. І дружина гарна. Це добре коли дружина хороша, багато від дружин залежить у сім’ї.

Ліза. Ця медсестра. Гарна, добра. Дуже хвалять її.

Деним. У Києві. Батьки всім забезпечили. А сам? А сам нічого не може.

Тетяна. Блогерша. Модно це зараз. А така була скромна.

Пролунав дзвінок у двері.

– Іду. Знову, напевно, щось продають.

Ліда Василівна подивилась у вічко. На сходовому майданчику стояв чоловік із пакетом та квітами. Чого йому треба, подумала жінка.

– Хто там? – запитала жінка.

– Ліда Василівна! – сказав незнайомець.

«Ім’я знає, пройдисвіти різні на ім’я не зверталися б», – подумала вона, і відкрила.

– Ліда Василівно, доброго дня! З Днем Народження Вас. Трохи пізно, але тільки-но приїхав.

– Євгене? Проходь. Ти пам’ятаєш про день народження?

– Ну як тут забудеш. Ви вибачте. Зіпсував вам тоді ювілей. Сам не знаю, як вийшло. Усі ці роки переживав. Понад десять років минуло.

– Та я тебе вибачила. Відразу вибачила. Ти ж дитиною був. А я сама залишилася. Ось фотографії дивилася, – Жінка простягнула фотографію їхнього класу.

– І я один. Батьків не стало. Тепер лише на могилки і приїжджаю. Дружина пішла до іншого. Не сподобалися їй мої відрядження.

– А я за тебе переживала більше, ніж за всіх інших. Згадувала. А ти молодець.

Вони сиділи та згадували шкільні роки, однокласників Євгена. Потім пили чай із тортом, який він приніс.

– А можна до вас приходити іноді? Я, правда, не часто буваю тут. Раз на рік приблизно. Але дзвонити обіцяю.

– Звичайно можна. Адже до мене ніхто не ходить. Зовсім ніхто. Моїх вже немає. А племінники й не згадують. Навіть із днем народження не привітали. Для чого я їм. А тобі я рада.

Євген поїхав. Він дзвонив, як і обіцяв. Приїжджав часом. Одружився, два сини.

Але раптом дзвінки до Ліди Василівни перестали доходити. Її телефон було вимкнено. За два тижні відпустка. Одразу туди. Може, просто телефон зламався, подумав Євген.

Знайшов він її у палаті.

– З’явилися. Де ви раніше були? Вас давно шукають. Спадкоємці.

– Я не спадкоємець. Я її учень. Мені сусіди сказали.

– Так? Вибачте. А де її племінники?

– Я їх навіть не знаю. Не бачив ніколи.

Ліди Василівни не стало за тиждень. Перед цим вона повідомила його, де лежать гроші на прощання.

– Сам розпорядися. Я тобі довіряю. Добре, що встиг. Там і телефони племінників. Тільки вони не відповідають. І адреси.

Племінників довелося шукати за адресами, на телефони вони не відповідали. З’явилися тільки на прощання. А потім одразу почали оглядати квартиру.

– А де гроші? Де коштовності? І взагалі грошей має бути багато. – почали вони.

– Гроші? Так все пішло, щоб провести Ліду Василівну в останню путь. Для чого вони вам? Ви сплатили хоч щось? Вас ледве знайшли. – сказала сусідка. – Ось Євгену дякую, не забував Ліду. Все зробив як годиться.

– А вас і не питають. Ідить звідси.

Сусідка пішла. Євген поїхав. Все прощання і поминки він сплатив. Наступного року поставить пам’ятник. Грошей, які залишила Ліда Василівна, вистачить. А не вистачить – він додасть.

А племінники одержали у спадок квартиру. Тільки квартира великої цінності не має. Околиця маленького містечка. А племінників троє. Так і поділять.

Ліда Василівна ще за життя хотіла переписати квартиру на Євгена, але він відмовився.

– Навіщо мені. У мене тут є батьківська. Я до вас не через квартиру приїжджаю. Просто людина не повинна бути самотня. Ви на мене чекаєте. А я чекаю, коли приїду до вас.