Я молода і приваблива дівчина, яка виросла в сім’ї із середнім статком. Здобула освіту, захистила кандидатську дисертацію, здобула посаду з гарним окладом, зустріла чоловіка, закохалася по вуха, взаємно.

Все було в кращих традиціях мелодрам: він молодий, багатий, неодружений, закоханий, обсипає мене компліментами, ласками та подарунками. Потім весілля.

На новину про те, що я очікую дитину чоловік подарував мені машину, на світ з’явилася дочка

. Він став ще й ідеальним батьком. Я в декреті. Минуло пів року, і раптом він перестає мене помічати. Не розмовляє, звинувачує у всіх своїх проблемах, при цьому продовжує фінансово виконувати всі мої бажання, займається дочкою і навіть близькість залишилася.

Але за межами ліжка я начебто людина-невидимка. Перша моя думка, що чоловік зраджує.

Але він жодного разу не дав приводу для ревнощів, завжди відповідає на телефон, після роботи одразу додому, каюся, що лазила в телефоні, у кишенях, у компі, перевіряла через друзів та подруг — скрізь чисто.

На спробу поговорити та обговорити проблему він стає агресивним, кричить, ображає, йде на роботу, звідти шле смс з вибаченнями, увечері приносить квіти, близькість, а на ранок усе по-старому.

Розлучатись я не хочу, жити так не можу, шукати уваги на боці не дозволяє совість. Намагалася викликати його ревнощі, але йому ніби все одно. А я скоро просто в психіатричній лікарні опиняюся з таким сімейним життям.

Так, збоку виглядає, ніби я багато чого вимагаю, адже я маю все, але за фактом я ніби тінь, зі мною не розмовляють, не обіймають, от просто не реагує, ніби мене не існує. Я іноді вже до дзеркала підходжу, щоби переконатися, що мене видно.

До психологів ходила, але вони радять банальні речі на кшталт привабливої білизни, смачних вечерь та розмов до душі. Перші пункти виконую регулярно, не допомагають, а розмовляти не виходить, він мене ігнорує.

І я навіть не знаю, чого хочу почути від вас, дорогі читачі моєї сповіді. Можливо, просто думка, що ви робили б на моєму місці?

КІНЕЦЬ.