Одна жінка вранці у Світле свято зібрала кошик: сьомгу малосольну поклала, шинки шматок великий, паски свіжі, теплі, рум’яні, сирну паску, сиру півголови маслянистого… І взяла гарну матерію, чистий оксамит та парчу. І нові чоботи. І хустку з квітами та бахромою. Багато всього взяла чудового! Скзала слугам нести все це добро, та не впустити у весняний бруд!

І в захопленому настрої вона прийшла до одного шановного священика. Не йшла, а хмарами летіла начебто! Вона захоплювалася цією людиною. Слухала його проповіді. Ось йому й несла ця жінка свої дари із захопленням та зізнанням.

А священик був скромний, у старенькому вбранні. І жив скромно, у злиднях, у маленькому будиночку. Жінка уявляла, як зрадіє її кумир багатим дарам. І визнає її найдобрішою та найщедрішою з усіх парафіян.

Священик подякував, подивився на кошики. Скільки всього! І сказав жінці:

– Ти своїм домашнім теж подарувала подарунки, так?

Жінка відповіла, що  її рідні не заслужили на подарунки. Чоловік мало уваги приділяє, все сидить над паперами та на службу ходить. Холодна і черства людина. Свекруха жахлива жінка, дванадцять років тому, теж на Великдень, такого наговорила образливого. Кожне слово можу повторити, до того врізалися ці слова у моє серце. З того часу я крізь зуби з нею розмовляю і лише по справі.

Син недолугий, пішов вчитися живопису. Мене не слухає, зв’язався з якоюсь бідною дівчиною, одружитися з нею хоче. Тому я сина прокляла і порвала з ним стосунки. А дочка свавільна, тільки журнали читає та не шанує свята. Нічого вона від мене не отримає.

Священик спитав про слуг, про куховарку та двірника. А що їм дісталося? Та нічого. Нічого вони не заслужили. Двірник випившим буває часто, куховарка місяць тому гуску пересмажила.

Слуги ліниві та злодійкуваті. Вони не заслужили на подарунки. А заслужили тільки ви, отче, своїми прекрасними проповідями та піднесеними думками. Тверезим способом життя та скромністю. Це кожен знає. Я вас обожнюю!

Священик зітхнув і наказав нести дари додому. Сказав:

– Не треба мені нічого. Ти роздай подарунки своїм рідним. І це буде для мене найкращим подарунком у світле свято. Роздай. А то, мабуть, і паски їм не залишила. Подарунки вони не заслуговують. Заслуговують на медалі та нагороди. А подарунки дарують близьким спочатку. Просто з любові. І прощають їх за вільні та мимовільні промахи та образи!

Марія образилася сильно. Звеліла слугам взяти кошики. І сама взяла найбільший кошик із пирогами… Повернулась та пішла, розчарована. Ось і люби когось. Тебе відкинуть і скривдять, як завжди…

Але вона дійшла до свого будинку з блакитними віконницями. Небо синє, сонце бризкає світлом, жовті квіточки по канавах розцвіли. І листочки проклюнулися ніжні, зелененькі. І душа жінки відм’якла, потекли образи через чисті сльози. Сльози каяття.

І вдома вона мовчазному худому чоловікові, який сидів із пером і переписував документи, піднесла тарілку з пасками. Так смачно пахли вони! Покликала чай пити, самовар поставили, вже кипить! І поцілувала його в сиву бороду і як він здивувався!

І свекрусі подарувала хустку з бахромою, теж покликала чай пити з пасками та шинкою. Поцілувала стареньку в суху щоку, – ледь жевріє життя в ній. Зовсім вона здала, маленька стала, сидить і на хустку дивиться, посміхається…

І сина вона привітала. Подарувала купу всього, поїхала до нього на квартиру. І для дівчини передала парчу та оксамит. Дочка плакала, обіймала маму, просила вибачення. І очам не вірила, стільки мама їй надарила гарного! І стільки частування на столі, і самовар кипить, і всі радіють.

Двірник, слуги, куховарка – усі отримали гарні подарунки. І частування. І всіх жінка поцілувала, промовила головні слова. І стало в неї тепло на душі, розцвіли там квіти, засяяло сонце… Весна прийшла. А ввечері прийшов старенький священик. І також пив чай. І нікого не докоряв, не лаяв. І взяв у подарунок паску. Тільки це й узяв.

Тому що чи багато людині треба? Тільки любов та прощення. Ось вони й потрібні нашим близьким. І нам також.

КІНЕЦЬ.