– Фух! — Валентина сіла на табурет і витерла з чола піт. – Фіранки почепити, залишилося підлогу протерти і можна фарбувати крашанки.

Валентина часто розмовляла сама з собою, особливо зараз, коли лишилася зовсім одна. Діти подорослішали і залишили батьківський будинок, а чоловіка Валі, Петра, не стало три роки тому.

Тяжко їй було звикати жити без коханого Петра, адже майже п’ятдесят років прожили душа в душу, двох дітлахів народили та виростили. Усі домашні справи тепер на Валентині. Добре, що живе вона у квартирі, а не у приватному будинку. І хороми у неї не великі: кімната, кухонька та санвузол. Прибирати начебто недовго, але й швидко не вийшло.

Оленка, донька, пропонувала свою допомогу, але Валентина відмовилася. Адже з Оленою – як? Примчить: “Мамо, я на годинку, нічого не встигаю!” Швидко-швидко з шафи все викидає, полиці протре, речі закине, гляди, вже двері зачиняє і до наступної шафки переходить. І немає доньці справи до того, що в кожній шафі, на кожній поличці мамина пам’ять зберігається.

Ось тут, у коробочці, лежить улюблений перстень мами Валі, він не золотий і навіть не срібний, Валя не знає, з якого металу він зроблений, і що за червоненький камінчик у нього вставлений, але зберігає. Це ж пам’ять про маму.

На верхній полиці книжкової шафи Валентина склала малюнки Оленки та Дениса, листівки до свят, які діти майстрували у садочку та у школі. Дочка, ставши дорослою, продовжувала малювати, у неї чудово виходило, шкода, що зараз закинула, часу не вистачає. Син Денис, захоплювався різьбленням по дереву, ходив у гурток, де багато чого навчився. Он лежать дві дошки, прикрашені його візерунками. Валентина не користується дошками за призначенням, береже.

У шафі теж багато пам’ятних для жінки речей. Перша шапочка Оленки, як новенька, вміли ж раніше робити! Дивиться Валя на неї і згадує свою крихітку-доньку, яка народилася вагою всього два кілограми п’ятсот грамів. Ця шапочка довго була завеликою Оленці, а потім раз і доросла дитина.

І тут Валентина згадує, як Петро зустрічав її з Оленою з пологового будинку, як тремтіли його руки, коли він вперше взяв доньку, і мало не плакав при цьому.

І сукня дочкина досі лежить, забруднена синьою фарбою. Вони тоді поїхали у гості до свекрухи. Було літо, спека, їхати треба було електричкою. А керівництво вокзалу вирішило, що треба пофарбувати лави на пероні. Оленка навіть не сіла, а лише злегка притулилася до лави, проходячи повз, але сукня виявилася зіпсованою. Тієї фарби вивести так і не вдалося!

Валентина вчора перебирала речі, знайшла маленький рушник – подарунок свекрухи. Чи то Лідія Іванівна пожартувала з молодої невістки, чи сама помилилася, але рушник зовсім не вбирав воду. Взагалі! Валя ним не користується, а викинути шкода – пам’ять.

А позавчора серед документів потрапили листи, які Петро писав Валі, проходячи службу. Вона не почала перечитувати їх заново, тільки притиснула пачку до грудей і гірко зітхнула:

– Ех, Петре, на кого ж ти мене…

На душі стало важко, але нічого не вдієш, видно це її доля, залишитися їй вдовою.

Отак потихеньку, легенько і прибрала Валентина свою квартирку, то тут, то там знаходячи речі, які зберігають пам’ять, не дають забути людей та події.

Денис сьогодні дзвонив, приїхати не зможе, працює. Але Оленка з дітлахами обіцяла відвідати. Бабуся Валя вже приготувала онукам у подарунок по маленькій підставці під яйце у вигляді курочки. На пам’ять!