Коли мій син одружився, я запропонувала йому з дружиною жити зі мною в моїй трикімнатній квартирі. Так, ми жили разом багато років і разом виховували дітей.

Однак нещодавно мій син сказав мені, що вони переїжджають. Я була розбита горем, коли дізналася, що вони отримали у спадок двокімнатну квартиру і будуть переїжджати всього через кілька днів.

Незважаючи на мою допомогу у вихованні їхніх дітей, вони мені нічого не розповідали ні про спадщину, ні про свої плани переїзду. Будучи 69-річною жінкою, мені буде все важче жити одній.

Я присвятила своє життя сім’ї сина, залишивши роботу заступника директора школи, щоб допомагати ростити онуків.

Я завжди була поряд, щоб допомогти невістці в усьому — від приготування і прибирання до догляду за дітьми. Однак тепер, коли я їм більше не потрібна, то почуваюся самотньою і забутою.

Я висловила свій смуток синові та невістці, сказавши їм, що шкодую про те, що вони залишають мене напризволяще. Вони досі не розуміють мого занепокоєння і вважають, що я, навпаки, трохи відпочину без них.

Однак я не можу перестати плакати через печаль і жаль у моїй душі.

Я боюся, що якось мені знадобиться допомога, і ніхто не зможе мені допомогти. Думка про самотність після такого довгого спільного проживання наповнює мене лише розпачем.

КІНЕЦЬ.