Олексій з цікавістю розглядав через вікно машини своє містечко: вулиці, центр, закутки. Він тут виріс і не був купу років.

-Ну треба ж, майже нічого не змінилося, – подумав він. – Хіба тільки неонові вогні вітрин виглядають незвично.

Олексій з дружиною Наталкою повертався сюди назавжди. Сина виростив, одружив, залишив йому квартиру, а сам повертався туди, де рік тому не стало його мами.

З того часу, як він закінчив школу, Олексій був тут лише один раз, на поминках матері, і то лише кілька днів.

Мати часто приїжджала до сина, була енергійна жінка і раптово її не стало. Рік тому він закрив її квартиру і поїхав, а тепер повертається, з цікавістю розглядає місто.

-Чому ти дивуєшся? – запитала Наталка. – Ти ж був тут рік тому.

-Так, але тоді я був в такому стані, що навіть не роздивився місто і нічого не бачив… – відповів Олексій. – Не до того було…

Таксист зупинився біля знайомого під’їзду, витяг з багажника три валізи, і поїхав.

Вони зайшли в квартиру. Пил, затхлість… Мамина подруга, тітка Віра, мабуть, давно тут не була, хоч і казала, що навідується і прибирає.

-Ну та нічого, – подумав Олексій. – Зате вони з дружиною заживуть спокійно.

З віком їх стало стомлювати велике місто, хотілося осісти в тихому містечку. Ремонт згодом зроблять, меблі поміняють…

Через кілька днів Олексій зайшов з Наталкою в будівельний магазин – потрібно було сантехніку у ванній поміняти.

Проконсультувати його підійшов якийсь чоловік. Він уважно подивився на Олексія і весело вигукнув:

-Олексій! Ти чи що? Привіт! – чоловік потиснув йому руку. – Не впізнав? Та це ж я, Сашко! Друг твій!

-Сашо, ти! Ну треба ж! – здивувався Олексій. – Ти ще тут живеш? Ого, ну ти й великий став! В ширину ростеш?

-Ну, не завжди ж мені худим бути! Та ти теж бачу не маленький. Що тут робиш?

-Жити приїхав, назавжди! Ось моя дружина, Наталя. Одружився я, син народився, підріс і теж одружився, а ми в тихе містечко, от, поїхали.

-О як! Так, треба зустрітись, наших знайомих старих зібрати!

-А багато тут наших лишилося? Наче мати мені говорила, що всі роз’їхалися.

-Ну, не всі! Наприклад, Ігор, Льонька, ще пару наших. Загалом, сумувати ми вам не дамо. Дай свій номер, я подзвоню братові. Коли у гості приходити?

-Ну то в суботу давай! – нерішуче сказав Олексій і глянув на дружину.

-А чого в суботу? Ми з п’ятниці починаємо гуляти! Сьогодні чекайте ввечері!

Олексій дуже зрадів, що зустрів Сашка – у дитинстві вони були найкращими друзями. А новосілля треба відзначити, і Наталка рада – друзі тут будуть, чудово!

Там, де вони жили, сім’я Олексія відзначалася особливою гостинністю: Наталка смачно готувала, збиралося багато друзів, гуляли, як молоді були бувало й до ранку.

Згодом компанії збиралися все рідше, всі по сім’ях, у тиші, роки вже не ті, щоб так веселитися. Але добре, що на новому місці також будуть друзі…

-Так, я свої фірмові голубці зроблю і салати, – заметушилася Наталка. – Тільки уточни, скільки гостей буде.

Олексій подзвонив Сашкові «уточнити».

-Ну приблизно чоловік 10, плюс-мінус пару людей, – сказав Сашко.

У п’ятницю прийшла різношерста компанія, але Олексій всіх чоловіків знав. З порога вітали одне одного, обіймалися, знайомили з дружинами, хто не холостяк.

Тільки Сашко прийшов без дружини зі словами:

-Нехай удома сидить! Для дружини має бути дві речі – діти і кухня. Вона у мене за цим принципом виховується.

Весь вечір був день спогадів – як проходило дитинство та юність. Потроху гості почали розходитися – когось дружини тягли додому, хтось уже був веселий.

Тільки Сашко засидівся з якимось Петькою, якого Олексій ледве пам’ятав.

Наталя вже позіхала, було зрозуміло, що гостям треба розходитися. Прощаючись в коридорі, Сашко все примовляв:

-Добре, що ти повернувся, ось тепер ми заживемо!

Наступного дня пролунав дзвінок у двері. Прийшов Сашко:

-Друже, гуляємо! Субота сьогодні! Потрібно продовжити бенкет!
-Сашо, у мене Наталка ще спить, давай наступного разу!

-Наталка хай спить, ми на кухні посидимо!

Посиділи годинку. Сашко знову хвалив друга, за те, що він приїхав, згадали колишні часи. Говорити більше не було про що, розійшлися.

У неділю Сашко зателефонував, покликав на рибалку.

-Та ні, Сашо, дякую, я якось не до риболовлі. Та й хочемо відпочити з Наталкою після новосілля.

-Та що ти все “Наталка, Наталка”. Підкаблучник, чи що? Ну добре, бувай.

-Ага, заходь, якщо що!

Ця фраза в Олексія вискочила так просто, заради ввічливості, але Сашко сприйняв це по-своєму.

Вже у вівторок ввечері він був на порозі їхнього будинку, дістав ігристе, стрімко заскочив до кімнати і переключив пультом телевізор на футбол, незважаючи на те, що Наталка дивилася фільм.

-Сашо, ти щось переплутав, – сказав Олексій. – Якщо ти прийшов до мене, то ходімо на кухню.

-Кухня – жіноче місце! Як я казав: діти і кухня! Тож Наталко, йди туди, якщо не спиш, ми там уже насидилися! – Сашко розреготався від власного жарту.
-Сашо! Ти що не зрозумів? Якщо не зрозумів – до побачення! – Олексій вже починав злитися від такого нахабства.

-Ти що, і справді підкаблучник? – здивувався Сашко. – Щось ти до своєї мами не так ставився: не приїжджав до неї, а як її не стало, так на два дні заявився, щоб спадщину отримати і поїхав. Це так ти поважаєш жінок? Чи у Наталки біля спідниці пригрівся?

Після цих слів Сашко був виставлений за двері. Він вилаявся на Олексія і пішов.

Через тиждень у гості до них зайшов Ігор зі своєю дружиною. Ця пара дуже сподобалася Наталці.

Дізнавшись про ситуацію з Сашком, Ігор сказав:

-Ти знаєш, із ним уже ніхто не спілкується. Він нам тоді зателефонував, сказав, що ви приїхали, ми й прийшли на тебе подивитись, а так жодного спілкування з ним.

Він і в дитинстві задавався, а зараз взагалі таке витворяє, з дружиною свариться дружину. Тільки Петька за ним тягається, бо самотній. Та ти не переживай, що виставив його, він це давно заслужив. А те, що він друг тобі в дитинстві був – це вже давно в минулому…