– Ми сім років квартири орендували! – обурювався Андрій до своєї тещі. – Думав, хоч трохи заощадити. Так ні!

– Допомоги від вас ніякої! – відповідала йому Наталя Гнатівна. – Тільки про себе й думаєте.

– Мамо! Ну що ти таке говориш? – обурилася її дочка і дружина Андрія Алла. – Хіба ми не допомагаємо тобі?

– Хоч би Світланка швидше заміж вийшла моя. От другий зять, схоже, у мене не такий буде. А цей. Та ну його, примак!

Андрій мовчки підвівся і швидким кроком вийшов з квартири.

Він гримнув дверима так, що на підлозі опинився старовинний капелюшок Наталі Гнатівни.

Той самий, який мати Алли так любила і не дозволяла викинути. Він лежав на шафі, зверху на великій коробці.

Капелюшок був прикрашений квітами і стрічками, які згодом потьмяніли і вкрилися пилом.

Наталя Гнатівна давно не одягала його, але зберігала на згадку про свою подругу, яка рано пішла, яка колись займалася виготовленням жіночих капелюшків на замовлення і одного дня на день народження піднесла їй цей презент.

Наталя Гнатівна глянула на капелюшок й оторопіла від побаченого.

– Мій капелюшок! – галасувала Наталя Гнатівна і кинулася піднімати з підлоги раритет. – Щоб його духу тут не було! Чуєш, Алло?! Нехай забирається! Чоловік називається! А ти куди?!

– Я йду разом з ним, – тихо, але твердо сказала Алла. – Він мій чоловік. І я його кохаю. І взагалі він для нас старається, і для мене, зокрема. Він хоче, щоб я скоріше стала хазяйкою свого будинку.

– Ах он як ти заговорила?! Мати тобі не указ! Чоловік дорожче став? – Наталя Гнатівна нависла над Аллою, яка, намагалася застебнути велику спортивну сумку, набиту своїми речами та речами Андрія. Вона твердо вирішила піти.

– Забирайся тоді й ти!

Алла вийшла з під’їзду і побачила чоловіка, який сидів на лавці і дивився кудись у далечінь.

– Алло, ну чому нам так не щастить із тобою, га? – не повертаючись, спитав він, почувши кроки дружини.

Алла сіла поруч із Андрієм і притулилася до його плеча.

– Все налагодиться! Ось побачиш, – сказала вона.

Цю ніч вони провели на вокзалі. Вранці, як ні в чому не бувало, вирушили на роботу. Алла цілий день переглядала оголошення про квартири. Андрій також. Після роботи вони зустрілися і пішли дивитися квартири.

Через дві години, задоволені, Андрій та Алла забрали свої речі з камери зберігання вокзалу та вирушили до нового житла…

…А починалося все банально. Вісім років тому Алла та Андрій зустрілися, покохали один одного, розписалися. Алла, вчорашня студентка, Андрій теж, вони працювали, старалися та мріяли про своє житло.

Крихітка двокімнатна квартирка, в якій тулилися Андрій з батьками і старенька лежача бабуся, яку забрали з села, звичайно ж, ніяк не могла вмістити ще одного члена сім’ї – Аллу. І так було тісно.

Крім того була ще доглядальниця, яку найняли для бабусі, бо мама Андрія працювала і не могла сама доглядати.

Доглядальниця знаходилася в будинку цілодобово, окрім вихідних.

Молоді люди знайшли дуже дешеву квартиру, з поганом ремонтом і зняли її.

Потроху впорядкували, добре, що господар був не проти і заявляв, що квартира йому не потрібна, обіцяв, що знімати її можна буде дуже довго, головне тільки вчасно платити.

Однак через сім років все ж таки поставив Андрія та Аллу перед фактом:

– Через місяць продаватиму, – заявив орендодавець. – Гроші потрібні.

– Звичайно, – сказав згодом Андрій Аллі. – Ми з його квартири цукерку зробили. Тепер можна продавати.

– Ще б рік, – засмучено зітхнула Алла. – Ми майже назбирали.

– Нічого, винаймемо інше житло, – відповів Андрій. – Що тепер журитися…

Зняти не виходило, часу не було, через тиждень треба було зʼїжджати. За таку ціну, як вони знімали, варіантів зовсім не було, а дорожче не хотілося, адже це б заважало збирати гроші на своє житло.

Допоміг випадок. Мама Алли зателефонувала та попросила допомогти їй на дачі на вихідних.

Ніколи вона не просила їх про допомогу, і взагалі вони спілкувалися рідко. Мама Алли була жвава жінка, з сильним вольовим характером, любила все контролювати, чи робити сама.

А ще, вона непогано заробляла і воліла наймати когось для ремонту, копання землі на дачній ділянці, або, наприклад, для ремонту паркану.

А ще у неї у розпорядженні була молодша дочка, сестра Алли, Світлана.

З нею вони їздили на дачу доти, доки не з’явився у дочки наречений.

Їхати на дачу було недалеко, дві зупинки електричкою.

І йти там було трохи: п’ять хвилин від платформи. Краса.

А у майбутнього чоловіка Світлани була машина. Тут комфорт при відвідуванні дачі відразу додався. Звичайно ж, Роман, наречений Світлани, активно допомагав майбутній тещі.

Щось відвозив, щось привозив. І Наталя Гнатівна пригощала його соліннями та вареннями на знак подяки.

Алла ж з Андрієм жили далеко, з матір’ю спілкувалися дуже рідко, в основному по телефону, та й не потребували вони один одного. Так склалося змалку. Алла – татова донька, Світлана – мамина. А тата рано не стало. Ось і залишилася Алла без улюбленого батька якось не при справах. Потім вийшла заміж і переїхала.

І тут раптовий дзвінок Наталії Гнатівни. Виявилось, що машина у майбутнього зятя Романа зламалася, а їй терміново треба було щось зробити. Слово за слово, з’ясувалося, що Алла та Андрій зустрілися з труднощами через оренду житла і Наталя Гнатівна великодушно запропонувала оселитися поки у неї.

– Світлана переїхала, у Романа живе. Скоро весілля. А мені тут одразу сумно стало, одній. Тож приїжджайте, живіть. Ось і допоможете мені заразом. Весна й літо, на дачі повно роботи, – заявила задоволена Наталія Гнатівна.

Так і вирішили.

– Добре, Алло. Так ми з тобою ще швидше назбираємо. Трохи залишилося. Які ми молодці навіть без кредиту обійдемося, – посміхнувся Андрій. – Дякувати твоїй мамі! Допоможемо ми їй, звісно, нема питань.

Виявилось, що все не так просто.

Раптом Андрія на роботі перевели на інший графік. За станом здоров’я звільнився співробітник і Андрію запропонували зайняти його місце, на невизначений термін, доки не знайдуть нового.

Робота Андрія залишилася при ньому, тільки він отримав ще й обов’язки того співробітника плюс дванадцятигодинний робочий день, правда працювати він став два через два.

Дорога на роботу з дому Наталі Гнатівни займала майже дві години. Було важко. Однак він взявся за це, адже зарплата значно зросла.

Але ж колись треба було й відпочивати! І ці два дні своїх вихідних він був дуже втомлений. Тому з допомогою Наталі Гнатівні стало дуже непросто.

Вона стискала губи, ображалася і виказувала Аллі:

– Тільки про свою роботу й думає! Я на вас так розраховувала! У Ромчика спочатку машина зламалася, а тепер і сам заслаб, весілля на місяць відклали. Куди йому допомагати? І все! Виходить нема на кого мені більше сподіватися. Другий зять взагалі ні про що.

– Мамо. Йому б відіспатися! Куди там, на грядках поратися, він ніякий від утоми!

– А що я? Сама маю все? Світлана вагітна, їй не можна напружуватися.

– Ну, я ж тобі допомагаю!

– Аби як! Теж зі своєю роботою, як з писаною торбою носишся, мало того, що допізна сидиш, так ще й удома весь час граєшся на своєму ноутбуці!

Про матір не думає ніхто. Тільки гроші самі на думці! Як їсти овочі-фрукти свіженькі, так усі перші! А як працювати…

Алла мовчала. Сказати матері, що вони жодного разу не взяли за весь час жодної банки варення, жодного відра огірків?

Сказати їй, що все це взагалі брала Світлана і родина Романа – «золотого» майбутнього зятя? Сказати, що вона не грається на ноутбуці, а заробляє гроші, щоб якнайшвидше назбирати на квартиру? А тепер вони з Андрієм крайні?!

Вона тільки-но відкрила рота, щоб усе це виказати матері, як раптом відчинилися вхідні двері, і в квартиру зайшов Андрій.

– Іди їж, гуляш свіжий приготувала, супчик зварила курячий, – сказала Алла і обійняла втомленого чоловіка, який повернувся з роботи.

Наталя Гнатівна пирхнула. Вона була вкрай роздратована.

– Картоплю настав час садити. У вихідний треба їхати, – сказала вона, не бажаючи закінчувати розмову.

– Я не можу. Я ж працюю у цю суботу, – сказав Андрій.

– Ось! – картинно вказала на зятя Наталя Гнатівна. – Про що я тобі й говорила зараз, Алло. Де ж вона допомога? Де?

– Ну, я поїду з тобою, – примирливо сказала Алла.

– Ти… Там чоловічі руки потрібні. Окрім картоплі повно справ, та що з вами говорити!

Так і посварилися зрештою. І роз’їхалися.

Другу квартиру довелося винаймати дуже дорого, адже вибору у Алли та Андрія не було, вони фактично опинилися на вулиці. Але впоралися. Обмежили себе в всьому, але назбирали потрібну суму і придбали нарешті своє житло.

Минуло два роки, за час яких Алла майже не спілкувалася з матір’ю, бо та продовжувала ображатися невідомо на що.

– Та ми з нею з дитинства не ладнали, – розповідала якось Алла чоловікові. – Коли був живий тато, це не було помітно, а потім наша родина розділилася на два табори: я і мама зі Світланою своєю. Вони просто душа в душу. А я вічно з нею сварюся. Старша стала, звичайно, стримуюсь, але з віком у матері зіпсувався характер.

– Ну, тут нічого не вдієш, – заспокоював її Андрій.

Якось здивована Алла почула у слухавці телефону голос матері. Зазвичай це вона дзвонила Наталі Гнатівні, а тут раптом…

– Доню… Заслабла я дуже. Злягла, тепер зовсім немає сил. Вдома нічого нема. У магазин не ходила. І ліки навіть не можу купити. Вийшла вчора в аптеку, так не змогла дійти. Дякувати, що люди добрі допомогли. Тепер боюсь. Ослабла я. Лікаря вдруге викликала, вона понавиписувала там… Ти не могла б приїхати допомогти на годинку?

Звісно, Алла, кинулася на допомогу. У яких би вони з нею не були натягнутих стосунках, але мати, є мати.

Поки Алла їхала в автобусі, то раптом подумала про Світлану:

– Дивно… А де ж дочка улюблена? Не допомагає…

З сестрою вони зідзвонювалися. Теж дуже рідко, на свята, і відверто кажучи, терпіти одна одну не могли, але продовжували ввічливо підтримувати стосунки. І Алла знала, що Світлана вийшла заміж за свого Романа, народила доньку. Тепер їй уже рік з чимось має бути…

Приїхавши до матері, вона спитала про сестру. Мати мовчала, а потім неохоче розповіла, що Світлана, як тільки народила, то часто привозила малечу до неї.

То одне їй треба, то інше. Наталя Гнатівна почала втомлюватися. Хоч вона і вийшла нещодавно на пенсію, але сидіти з таким крихітним малюком було дуже нелегкою справою. І дача ще.

Хоча тепер Наталя Гнатівна награлася в городницю і садила здебільшого квіти. Усі грядки переорала. Залишилася пара ягідних кущів, сливка, яблуня та вишня.

– А коли я заслабла, того дня саме онуку вона привезла. Я говорю, не можу я! Слаба. Забирай дитину… Вона швиденько розвернулась і поскакала. Навіть не спитала, як я… А через тиждень я попросила її зайти хліба мені хоч купити й молока, то вона заявила, що поїхала. І не може, – мати підняла на Аллу повні сліз очі.

Мати лежала на ліжку. Вона була дуже біла. Напевно, зовсім ослабла. Аллі стало її шкода. А на Світлану вона була неймовірно ображена.

Поки Алла бігала по продукти, готувала і прибирала, вона все думала про те, за що мати так любить цю Світлану? Чому? І думала про те, що може тепер у матері відкриються очі і вона зрозуміє, що Світлана все робить тільки заради вигоди…

– І капелюх цей викинь, – сердито сказала Наталя Гнатівна, коли Алла протирала пилюку на шафі. – Не потрібен він мені! Нічого не потрібно… Живеш-живеш і не знаєш, що раптом – раз! І здоров’я поділося кудись… І нащо тоді цей весь непотріб?

Ставало зрозуміло, що Наталя Гнатівна дуже засумувала.

Алла ще через тиждень пару разів приїжджала до неї, допомагала, поки мати остаточно не одужала.

І Світлані Алла зателефонувала в перший же день. Та весело щебетала про те, що вона з чоловіком на відпочинку, і все у них чудово! А путівки були куплені заздалегідь. Тільки жаль мати підвела, і довелося дочку віддавати іншій бабусі. Але нічого, це ненадовго, всього на два тижні!

У Алли прямо слів не знайшлося від такого нахабства. Вона саркастично посміхнулася і, побажавши сестрі хорошого відпочинку, поклала слухавку.

– Ну, як ти, мамо? – Алла знову зателефонувала, щоб дізнатися, як справи у Наталі Гнатівни.

– Все добре, дочко, я одужала, бігаю, як і раніше. В аптеку і магазин сама сходила. Навіть у ту далеку крамницю вибралася, ну пам’ятаєш, де м’ясце продають свіженьке?

– Я зрозуміла, зрозуміла, – сказала Алла. – Ти тільки дуже не бігай, поки ще сил мало, мабуть.

– Та куди там! – усміхнулася Наталя Гнатівна. – Світланка знову внучку привезла. Тільки я встала, а вони тут як тут. Тож бігаю! Ще й як! Ну, не скажу ж я їм «забирайтеся!»?

Алла так і сіла з телефоном в руках. Перед її очима стояла мати, яка три роки тому вказала їй і чоловікові на двері з тими ж словами…

– Бувай, мамо, – швидко сказала Алла і поклала слухавку.

Сльози текли по щоках. От як так? Світлані не можна сказати «забирайся», а їй можна? За що вона така з нею? Чому?

– Ех, тату, – сумно подумала Алла. – Якби ти був живий…

Андрій підійшов до неї, дбайливо витер сльози і обійняв міцно-міцно. Він все розумів…

КІНЕЦЬ.