Моя мама за все життя була одружена двічі. З моїм батьком розлучилася, коли мені було два роки, але він справно платив аліменти і час від часу з’являвся в моєму житті. Але незважаючи на це, близькі відносини ми змогли налагодити лише через довгий час, коли я вже виросла.

Вдруге мама вийшла заміж, коли я вже навчалася у сьомому класі. У цьому шлюбі вона народила мого брата Артема, я старша за нього на чотирнадцять років.

З вітчимом ми спілкувалися нормально, але особливих симпатій ми один до одного не відчували. Та й не треба було, головне, що мама була задоволена ним.

Коли я навчалася на другому курсі в університеті, вітчима не стало. Мама залишилася одна з маленьким братом на руках – він тоді тільки-но пішов у другий клас.

Я розуміла, що їй важко, тож незабаром після цього почала підробляти. А потім знайшла роботу на повний день і перевелася на заочне навчання, хоча навчання в університеті мені дуже подобалося.

Більшість зарплати я віддавала мамі. Вона дякувала, називала мене єдиною опорою і частенько говорила, щоб я не поспішала із заміжжям та дітьми, бо ще встигну.

Мама теж працювала, але її зарплати та пенсії за втратою годувальника не вистачало. До того ж вона кілька років сиділа вдома у декреті зі мною, потім із братом, тому загалом у неї був не дуже великий досвід роботи.

Звичайно, мені, як і іншій людині мого віку, хотілося себе чимось побалувати, з’їздити кудись. Але я втішала себе тим, що тільки-но Артем стане старшим, мама вже й сама вийде на роботу.

Але в результаті я тягла сім’ю аж до того моменту, поки брат не закінчив школу, а потім невдовзі вступив до університету. Я переживала про його вступ, адже вчився він не дуже, і через це мені довелося витратитися на репетиторів, які змогли його підготувати до іспитів.

Але як тільки він поступив, я з полегшенням сказала мамі, що тепер допомагатиму лише зрідка, бо мені треба думати про своє житло.

Мама відповіла, що не розраховувала зараз на мою відмову, адже брат не зможе поєднувати навчання в університеті та роботі, і взагалі таку повноцінну освіту здобути не можливо.

Я нагадала, що сама так навчалася, на що мама якось невдоволено пояснила, що тоді були інші часи і що у мене навчання йшло простіше. Загалом я тоді відклала питання на два роки.

З третього курсу брат почав підробляти, і я дізналася про це від нього самого. Я вже давно жила окремо, але ми переписувалися регулярно. Тому я перестала щомісяця переказувати гроші.

За кілька місяців мама зателефонувала і запитала, чому я більше не допомагаю. Я сказала, що коли брат тепер працює, у нього є гроші, то не бачу в цьому сенсу. Тим більше, що мама вже й сама на той час вийшла на роботу. Але, як виявилося, брат витрачає всі зароблені гроші лише на себе, хоч і мешкає з мамою.

Причому мама сказала, що не може вимагати з нього грошей, адже це його особисті кошти. Мої особисті кошти чомусь вважалися частиною сімейного бюджету, про що я і сказала прямо.

На що мама заявила, що я заробляю набагато більше за брата, тому не повинна вважати кожну копійку. Потім і зовсім оголосила, що я стала занадто жадібною, адже вона мені вірила і вважала, що має підтримку.

Найгірше те, що і після ВУЗу брата нічого не змінилося. Він влаштувався на хорошу роботу, але всі гроші витрачав тільки на себе, а мама мені плакалася на борги по комуналці.

Я говорила з братом, але зрозумілої відповіді не отримала: він сказав, що його мама ні про що не просить, а значить, їй нічого і не треба. Правильно, адже вона просить мене.

Я розумію, що мама сама його розбавила. Так повелося ще зі школи, коли між їжею та гаджетами чи модним одягом для брата вона вибирала останнє. Мене у шкільні роки одягали набагато простіше, не кажучи вже про подарунки.

Кілька років тому у моєму житті відбулися великі зміни. Мого батька не стало і він залишив квартиру. Тоді мама ненароком запитала, чи не можу я допомогти братові і віддати ті гроші, які збирала, щоб він міг взяти квартиру в іпотеку.

Я відмовилася, ми трохи посварилися, після чого мама заявила, що заповідає свою квартиру братові. Мені все одно, а ось мама образилася.

До того ж я вийшла заміж і завагітніла. Реакція мами була неприємною: вона одразу уточнила, чи я зможу тепер їй допомагати з декретних, адже поки що залишаюся без доходу.

Я відповіла, що дитина вимагає багато грошей, і я не утискатиму її ні в чому. До того ж платно спостерігаюсь у клініці. Мама навіть не змогла приховувати свого невдоволення і заявила, що мене взагалі повинен утримувати чоловік, а я могла б і подумати про неї.

Тоді ми дуже посварилися, при цьому мама наполегливо мене не чує. Вона вважає, що я відмовляюся допомагати через дитяче ревнощі до брата і образи на покійного вітчима (але претензій до нього в мене немає, просто чужа людина), хоч це й дурна поведінка для дорослої людини. І що я дорікаю її своєю допомогою, а треба допомагати безкорисливо.

А я не ревную і не дорікаю, просто мені набридло тягнути на собі матір, адже зрештою у неї є дорослий син, до якого вона чомусь не висуває жодних вимог, начебто він досі маленький.

Той факт, що в мене вже своя сім’я, і ​​я маю думати про неї, мама чомусь не сприймає. Або твердить, що чоловік налаштовує мене проти них, нібито щоб я не давала грошей, хоча він взагалі не втручається у наші стосунки. Так би мовити, до шлюбу я була щедрішою.

Зараз ми майже не спілкуємося – мама дзвонить, тільки якщо їй терміново потрібні гроші. Я знаю, що брат привів у квартиру свою вагітну безробітну дівчину, і мама вже почала натякати, як важко житиме в тісноті з маленькою дитиною, і що сама вона не справляється з їхнім забезпеченням.

Я вдаю, що не розумію натяків. Але мені щиро незрозуміло, чому мама так поводиться. Якщо раніше вона хоч дякувала за допомогу, то тепер сприймає її як належне.

КІНЕЦЬ.