Моя сусідка розповіла історію про свою маму. У палісаднику біля свого будиночка її мама вирощувала чудові квіти. А палісадник – це такий невеликий садок під вікнами, тільки парканчик низенький і наскрізний, чудові квіти видно. Усі можуть милуватися.

Тому що так заведено в наших селах споконвіку – всі милуються квітами в палісадниках. Для того й садять квіти – для краси та душевного милування.

І хоч би які страшні часи нависали над землею чорною хмарою, — завжди цвіли квіти в палісаднику. Хоча чи до квітів тоді було? А отак і було. Я й сама ці палісадники пам’ятаю…

Півонії, пишні мальви, сині та блакитні дзвіночки, запашна резеда та ніжні фіалки… Це був найкращий палісадник у селі. Усі дивилися та раділи. Тому що живі квіти радують та підбадьорюють. Якщо залишаються сили на красу, на маленький сад, то можна жити. Це надія та сила. І маленький рай під вікнами будиночка…

Якщо маленький рай є, є і великий, так? Якщо краса тішить людину, значить, не хлібом єдиним вона жива. Значить, є безсмертна душа, вона і радіє, згадує рай… І бабуся садила квіти, поливала, доглядала їх – завжди, все життя.

Життя минає. Коли мама зовсім постаріла, вона майже засліпила. Але все одно стояла біля палісадника і дивилася. Вона майже втратила зір. Вона знала, що там – квіти. Діти та онуки тепер допомагають їх вирощувати. Ну і що, що не видно очима? Якщо знаєш, що є квіти. Там, де ти їх посадив…

Кожен має свій палісадник. Повинен бути. Незважаючи ні на що, має бути свій маленький сад, де ми вирощуємо квіти. Сіємо насіння любові, добра, краси, – у кого яке є. І вирощуємо квіти. Для себе та для інших. Просто так, безкорисливо.

Ми можемо їх не побачити. Але вони точно є. Прекрасні квіти у нашому маленькому садочку. Вони залишаються. І тішать нас. Та інших радують. Якщо ти тут створив свій маленький садок, тебе потім пустять у великий. Де вічно цвітуть чудові квіти з чудовим ароматом.

КІНЕЦЬ.