Ніколи й подумати не міг, що в один прекрасний день в мене виникне велике бажання жити в селі.

У Львові маю власний бізнес, квартиру, машину.

Одного тільки нема – спокою. От я й вирішив придивитися якийсь простенький будиночок за містом.

Думав, що дружина з дітьми мене засміють, але, на мій подив, вони мене тільки підтримали. Я був на сьомому небі від щастя!

На тих радощах швидко оформив всі необхідні документи і вже через 2 місяці вперше привіз Соломійку і малих в наш новий дім.

Старичі всього лише в кількох кілометрах від Львова, тому діставатися в школу і на роботу зовсім неважко.

Я не думав, що ми так швидко обживемося на новому місті.

Синочки взагалі в захваті – постійно граються на подвір’ї, на стадіоні, вже й друзів собі нових завели. 

– Як добре, що ти це придумав, Михайлику. Я впевнена, що тут ми будемо дуже щасливі.

В нас був такий піднесений настрій – здавалося, ніщо не зможе його зіпсувати. Якби ж то…

Того вечора ми зустріли свою сусідку. Старенька бабуся проходила повз нашої хвіртки з великим оберемком польових ромашок.

– Добрий вечір, дітоньки!

То ви тепер в хаті покійної Стефки живете? А де ж синочок її подівся? 

– І вам добривечір! Та Іван не захотів в селі жити, от і продав мені швиденько хату. Ви заходьте, будь ласка, до нас в гості – чаю вип’єте.

– Сміливі ви! Сільські б за таку занедбану садибку навіть не взялися. А ви он, яку цукерочку з неї зробили!

Звали жіночку пані Зосею. Вона видалася нам дуже милою і доброю – аж серце зраділо, що ми житимемо поруч з такою бабусею.

Але було одне “але”, яке нас якраз і засмутило.

Моя сентиментальна дружина ледь стримала сльози після відвертої розповіді бабусі.

Ми пригостили її пиріжками, провели додому, а самі повернулися до дітей.

– Це ж треба… Така мила жінка, а на старості літ зовсім сама лишилася. І де справедливість на світі?

– Та чого ж сама? Тепер ми у неї будемо!

Соломійка усміхнулася, обійняла мене і спитала:

– Справді? То може завтра поїдемо на закупи? Привеземо бабусі чогось смачненького.

– З язика зняла!

З того часу ми з пані Зосею нерозлийвода.

Спершу вона дуже соромилася, не хотіла приймати від нас ніякої допомоги, але потім зрозуміла, що ми робимо це з найщиріших намірів.

Хтось назве нас божевільними – проміняли квартиру в центрі міста на сільську хату, але нам байдуже! Тут ми знайшли не лише затишок і спокій, але й найріднішу бабусю у світі.

Чи зворушила Вас ця історія?