Наталка вклала синочка спати, і тихенько вийшла з кімнати.

З хвилини на хвилину мав прийти її чоловік Денис. Вона глянула на годинник і похитала головою. Останнім часом чоловік часто затримувався на роботі.

Цікаво, у нього справді як він каже так багато роботи, чи він завів когось на стороні?

За переглядом улюбленого серіалу час пройшов непомітно, і жінка не помітила, як заснула на дивані.

Прокинувшись посеред ночі і переконавшись, що чоловік не прийшов, Наталка занервувала. А раптом щось сталося…

Сонливість, як рукою зняло. Вона почала шукати телефон, щоб подзвонити чоловікові, його матері, куди завгодно, аби з’ясувати, де її чоловік, і що з ним трапилося.

Нервуючись, жінка й не помітила, що її мобільник лежав у кишені її халатика, і тільки почувши звук повідомлення, вона стрепенулася і полізла в кишеню.

– Нарешті! – подумала вона. – Це повідомлення від Дениса! Цікаво, що він пише?

Наталя прочитала повідомлення і випустила телефон на підлогу… Вона не вірила своїм очам.

Жінка беззвучно заплакала:

– Ні! Цього не може бути! Він не міг так з нами вчинити! Тільки не це! Ні!

Телефон лежав поруч, і Наталя навіть не помітила, як до неї підійшов її чотирирічний синочок.

– Мамо, а що таке розлучення? – раптом запитав він.

Наталка стрепенулася і перевела погляд на сина, який тримав у своїх руках її телефон і уважно дивився на його екран, хоч і не вмів ще читати…

– Скільки разів тобі казати, що недобре брати чужі речі!

– Я не брав чужих, це твій телефон і ти мені не чужа! То що таке розлучення? Я чув, як тато сьогодні говорив по телефону і комусь казав, що подає на розлучення…

– Розлучення… Одним словом, тато більше не буде жити з нами, сонечко. У нього тепер інша сім’я, але ти не переживай, він так само тебе любить, він відвідуватиме тебе…

Наталка старалася, як могла заспокоїти сина, але її саму її трясло і з цим вона нічого не могла вдіяти.

Знову вклавши сина спати, Наталка лягла з ним поруч. Сон, як рукою зняло, вона не могла повірити, що все це відбувається саме з нею, адже зовсім недавно нічого не віщувало біди.

Вони жили, як усі нормальні сім’ї, майже не сварилися, вільний час проводили разом і виховували синочка.

Як вона взагалі могла прогаяти момент, коли він знайшов іншу? Як вона не помітила змін у його поведінці? Може, він навчився майстерно маскуватися, чи вона така сліпа, що не помічала очевидного?

Як тепер жити та виховувати Вадима? Чи зможе вона впоратися одна, без чиєїсь підтримки?

З цими думками Наталя заснула, а прокинулася від настирливого звуку дверного дзвінка.

– Це, напевно, Денис, а вчорашнє повідомлення було тільки жартом, – подумала сонна Наталя.

Але це був не Денис…

Молода дівчина одягнена в коротку спідницю і напівпрозору блузку, нахабно дивилася на Наталю, ніби всім виглядом хотіла показати, що вона набагато молодша і привабливіша за неї.

Звісно, сьогодні Наталці було не до себе. Вона так само була в домашньому халатику, накинутому поверх піжами, а на її голові після неспокійного сну височіла зачіска а-ля вороняче гніздо…

– Вам кого?

– Я по речі Дениса.

– Я зараз вам все винесу.

– І ви навіть не будете зі мною сваритися?

– А який сенс? Денис зробив свій вибір, я на нього більше не претендую.

– А ця квартира?

Дівчина окинула поглядом коридор, і уявляла, як вона житиме тут, але Наталя швидко повернула її з небес на землю:

– Не хочу вас розчаровувати, але квартира моя, і Денис не має до неї жодного стосунку, тож… Ось речі Дениса, і прошу, забудьте цю адресу назавжди!

Після відходу дівчини Наталя знову розплакалася, але вже від безвиході. Вона розуміла – це не жарт, Денис і справді кинув її з малюком і пішов до іншої.

Потрібно щось робити. Потрібно терміново шукати роботу! Ні, треба спочатку влаштувати сина в садок, а потім шукати роботу.

Зваривши собі каву без цукру, Наталка полізла на антресолі, де в неї в коробці з-під ялинкових іграшок були гроші.

Раніше вона не замислювалася про чорний день, і відкладала гроші просто так, на випадок, якщо вони вирішать починати ремонт, або поїхати кудись відпочивати.

Вона пам’ятала, як ще її мама говорила, якщо відкладати гроші на чорний день, то він обов’язково настане. І він справді для неї настав…

Перерахувавши свої заощадження, Наталя зрозуміла, що їх має вистачити на два-три місяці, не більше.

Приготувавши синочку сніданок і нагодувавши його, Наталя увімкнула комп’ютер, щоб скласти резюме та відправити його потенційним роботодавцям.

Як на зло на думку нічого не спадало, окрім як те, що вона закінчила університет з відзнакою за спеціальністю менеджер, і на цьому все.

Досвіду роботи у неї не було, та й звідки йому було взятися, якщо вона вийшла заміж одразу після закінчення університету, а чоловік не захотів, щоб вона працювала, бо він сам зможе забезпечити свою сім’ю.

Ось тільки зараз його мало цікавило, як далі житиме його колишня дружина з дитиною, тим більше, що в даний час вона була безробітною, та й сина не було на кого залишити.

Сяк-так склавши резюме і розіславши його, Наталя неохоче попленталася готувати обід.

Апетиту зовсім не було… Знову пролунав дзвінок у двері, і Наталя неохоче пішла в коридор.

– Віро Павлівно, здрастуйте. А Дениса тут немає, вірніше він більше не живе тут, він пішов від нас…

– Здрастуй, Наталочко, я в курсі, тому і прийшла. Я раніше не втручалася у ваші стосунки, вважала, що ви самі впораєтеся… Але тут така справа… Я сина не виправдовую, він вчинив підло, хоч і сам ріс без батька, знає що це таке не на словах. Ну, та Бог із ним… Я ж чому прийшла… Ось скільки можу…

Жінка поклала на кухонний стіл конверт із грошима, і підсунула його до колишньої невістки.

– Ти тільки одразу не відмовляйся, це не тобі, це онукові. Знаю, зараз тобі важко, ти безробітна, та й сина нема з ким залишити. Цього має вистачити на повсякденні витрати, і на няньку на початок, поки Вадима в садок не влаштуєш.

– Дякую, Віро Павлівно, але я сама…

– Сама, дитинко, сама, але пізніше. А поки що не відмовляйся. Я сама пройшла через розлучення, одному Богові відомо, через що мені довелося пройти, доки я Дениса виховала. Не думала я, що він виявиться таким же ж, як і його батько…

– А ви звідки дізналися?

– Так він цю мадам до мене додому привів, каже, у мене будуть жити! Але я цю справу так не залишу!

Наталка заварила чай, поставила на стіл печиво, цукерки, фрукти. На душі трохи потепліло.

Вона розуміла, що тепер вона не одна, як їй спочатку здавалося, з нею її нехай і колишня, але все ж таки свекруха…

– Ти люба, йди в салон. Зроби стрижку, манікюр, тобі зараз треба гарно виглядати, якщо підеш на співбесіду. Роботодавці зараз такі пішли, вони насамперед зовнішній вигляд оцінюють. Ти йди, а я поки що обід приготую, та з Вадимом поспілкуюсь.

Наталя повернулася через дві години. Вона вже не нагадувала втомлену, покинуту жінку. Це була впевнена в собі доглянута молода жінка.

– Дякую вам, Віро Павлівно. Що б я без вас робила?

– Нема за що, дорогенька. Як-не-як, та не чужі ми з тобою люди. Можна, я час від часу приходитиму до внука?

– Звичайно, приходьте, це ваш онук, тільки Дениса я тут більше бачити не хочу, вибачте.

– Я тебе чудово розумію, таке мало хто зможе пробачити…

…З того часу минуло понад пів року. Наталя влаштувалася на роботу, Вадим ходив у дитсадок, життя поступово налагоджувалося.

Наталя бігла на зустріч із клієнтами, і якщо їй вдасться укласти з ними контракт, то їй мали виплатити непогані відсотки.

Раптом біля підземного переходу вона помітила знайоме обличчя!

– Віра Павлівна! Що ви тут робите?!

Побачивши колишню невістку, жінка зніяковіла, а потім гірко заплакала.

Наталка підійшла ближче, обійнявши її, і немов дитину погладила по голові.

–Вона вмовила сина, і він мене на вулицю виставив…

– Як це?!

– Каже, хочеш у будинок для людей похилого віку, хочеш на вулицю, куди хочеш туди і йди…

– Віро Павлівно, я зараз спізнюся на зустріч! Ось ключі, їдьте до мене додому, я повернусь і ми поговоримо. Прийміть поки що ванну, перекусіть… У холодильнику є суп, котлети, фрукти…

Наталя була дуже зла. Хай він кинув її з дитиною, але матір виставити – це вже занадто!

Зустріч була призначена у ресторані. Наталка зайшла у залу.

– На вас уже чекають.

– Дякую.

Наталя пройшла за офіціантом і опинилася біля столика, де сидів солідний чоловік, із приємною зовнішністю та добрими, але сумними очима.

– Здрастуйте, вибачте, що запізнилася.

– Здрастуйте, нічого страшного, мій колега теж затримується. Давайте поки що вип’ємо кави.

– Не відмовлюся.

Поки вона пили каву і розмовляли, підійшов… Денис із паперами!

Побачивши Наталю він стрепенувся.

– Що ти тут робиш?! Прийшла на мене скаржитися, що я синові не допомагаю?!

– Я прийшла по роботі і скаржитися на тебе не збиралася, хоча… З матір’ю ти недобре вчинив. Вона тебе одна без батька виховувала, а ти заради дівки якоїсь виставив рідну матір на вулицю!

– Це не твоя справа!

Здавалося, Денис не розумів, що поруч із ним його начальник.

Він був у нестямі через те, як хтось наважився вказувати на його помилки.

– Денисе, ви звільнені. Залиште папери і вийдіть звідси негайно!

– Але, Вікторе Борисовичу…

– Вийдіть, я сказав!

– Вибачте, Наталко, я не знав, що в моїй фірмі працює така людина. Вибачте, що лізу не в свою справу, а у вас зарплатня хороша? Вам не важко самій справлятися? Якщо що, я можу запропонувати хорошу посаду в себе у фірмі.

– Дякую, мене все влаштовує. Повернемося до паперів.

Підписавши контракт, Наталя збиралася йти, але Віктор Борисович люб’язно запропонував її підвезти.

– Вибачте, ви сказали, що ваш колишній чоловік виставив свою матір на вулицю. Це правда?

– Так. Я зустріла її в підземному переході, коли їхала до вас на зустріч. Я віддала їй ключі і сказала, щоб вона їхала до мене додому.

– Ви чудова жінка! Прихистили у себе мати чоловіка, який зіпсував вам життя…

– Віра Павлівна ні в чому не винна. Вона дуже хороша жінка, та й мій син дуже любить бабусю. Нехай живе у нас, разом буде веселіше. А Денис… Бог йому суддя.

Весь день Віктор Борисович не міг забути Наталю, яка справила на нього незабутнє враження. До сьогоднішнього дня він думав, що всі жінки корисливі, здатні на будь який обман, аби добитися бажаного.

Він сам розлучився кілька років тому, і не з чуток знав, що таке зрада. Але ось Наталя, вона була зовсім іншою, не схожою на решту жінок.

А Наталя справді була особливою, вона не тримала зла на колишнього чоловіка, не вимагала від нього допомоги, і навіть дала притулок у себе його матері, яку він виставив на вулицю.

Віра Павлівна дуже любила невістку, і щодня молилася про те, щоб їй зустрівся хороший чоловік, завдяки якому вона забуде про всі неприємності, що випали на її долю…

…Наближалися вихідні, і Наталка збирала валізи, щоб вихідні разом із сім’єю провести в невеликому готелі.

Їй подобалося, що поряд протікала кришталево чиста річка.

Як давно вона не відпочивала на природі, як давно вона не насолоджувалася тишею та спокоєм.

Вони виходили з під’їзду, коли до них підійшов Денис. Він був явно веселий.

– Я тобі влаштую! Через тебе я став безробітним! Я зроблю так, що ти залишишся без усього! Я тобі обіцяю!

– Від тебе іншого й чекати не можна, коли ти рідну матір виставив із дому.

Денис почервонів, а Наталя разом із Вірою Павлівною та сином сіли в таксі і поїхали на відпочинок. Вихідні пролетіли блискавично, вони поверталися відпочили, веселі та щасливі, проте вдома на них чекав сюрприз.

Як виявилося, у Дениса був запасний ключ, і він, користуючись відсутністю Наталі, увійшов у квартиру.

Все було понищено…

Жити їм і справді більше не було де. Писати заяву на колишнього чоловіка вона не хотіла, і справа не в тому, що вона боялася чогось. Їй просто було шкода колишню свекруху, яка певною мірою замінила їй матір.

Але у Віри Павлівни були інші думки щодо цього. Залишивши невістку та онука в сусідки, жінка поїхала писати заяву, а потім до нотаріуса.

Через день вони всі разом переїхали у квартиру Віри Павлівни, в якій до їхнього приїзду вже не було ні Дениса, ні його нової пасії.

– Віро Павлівно, а якщо Денис повернеться?

– Він ще довго не повернеться… Я заявила куди треба, адже це його рук справа. І на квартиру він більше не може претендувати, я зробила дарчу на тебе.

– Але навіщо? Це ж ваша квартира.

– Ти прихистила мене у себе, коли власний син виставив мене з дому, хоча могла просто пройти повз. Я перед тобою в боргу. Золота ти невістка, усім би таку, як ти.

– Що ви… Не кажіть так… Ми одна сім’я, які тут можуть бути борги? І я ніяка не золота… Це у вас золоте серце, допомагаєте нам, хоч і не мали б.

– Я багато чого могла зрозуміти і пробачити, я навіть махнула рукою, коли Денис виставив мене з квартири, але це я йому не пробачу! Він не тебе залишив без житла, він свого сина залишив на вулиці.

…Увечері, коли жінки пили чай, до них із несподіваним візитом зайшов Віктор Борисович.

– Добрий вечір. Вибачте, що я без запрошення… Я нещодавно почув про те, що сталося, приїхав, але вас не знайшов. Потім дізнався вашу нову адресу.

– Проходьте, сідайте з нами.

– Як це відбулося?

– Це довга історія, мені не хотілося б про неї згадувати.

– І справді, давайте краще про хороше! – сказала Віра Павлівна. – Ми поки що з Вадимом погуляємо, а ви посидіть, поговоріть. Я бачу, що вам багато чого треба обговорити.

Наталя зашарілася, а Віктор Борисович збентежено посміхнувся. Вони обоє розуміли, що Віра Павлівна мала рацію, їм обом багато про що хотілося поговорити.

– Золота у вас свекруха, хоч і колишня.

– Вона для мене, як мати…

– Наталю, я не можу більше ходити колами… Ви мені дуже подобаєтеся, виходьте за мене заміж!

– Так швидко?!

– Мені здається, що я й так чекав на тебе все життя, Наталочко!

…Тепер Наталя живе у великому заміському будинку.

Вона більше не боїться, що чоловік їй зрадить, як це колись зробив Денис.

Вони з її Віктором обоє пройшли через зраду, і тепер цінують той спокій та щастя, що дають їм міцні, стабільні сімейні стосунки.

Віра Павлівна живе з ними, і щодня дякує Богові за те, що під старість років вона не залишилася сама.

А Наталя й Віктор просто не могли вчинити інакше! Їхня совість та дійсно золоті серця не дозволили б вчинити по-іншому…

КІНЕЦЬ.