– Я ж його люблю, а він…, – Настя лише схлипувала, ледь стримуючи сльози. Дівчині було всього дев’ятнадцять років. Богдан був її першим коханням. Вони дружили ще зі школи. А вчора він сказав, що полюбив іншу.
– Ну перестань плакати.
Твоє від тебе не втече.
А якщо і втече – значить не твоє було, – Христина Сергіївна злегка погладила онуку по голові.
– Я ж його люблю, а він…, – Настя лише схлипувала, ледь стримуючи сльози.
Дівчині було всього дев’ятнадцять років.
Богдан був її першим коханням. Вони дружили ще зі школи.
А вчора він сказав, що полюбив іншу.
Насті було дуже боляче це чути від коханої людини.
Христина Сергіївна її розуміла, тож намагалася розрадити онуку. Батьки дівчини весь час працювали, тож виховувала Настю бабуся. Дівчина завжди довіряла їй всі свої секрети.
– Я вже не пригадаю, чи розповідала тобі про нас з дідусем, – поцікавилася Христина Сергіївна, переглядаючи фотографію, на якій були зображені вона, якийсь молодий чоловік та хлопчик, він вже батько Насті.
– Ні, – відповіла дівчина, трохи заспокоївшись.
– Я тобі зараз приготую чаю та все розповім. Я була ще зовсім молодою, коли пішла працювати на завод. А дід твій, Ілля Михайлович, вже давно там працював.
Так він спочатку мене всього вчив, допомагав. Він одразу припав мені до душі. Добрий, ввічливий, ще й до того красень. Я собі його дуже сподобала. Але не признавалася. Так і зітхала щодня, дивлячись на нього.
Виявилося, тут не все так просто.
Батько його – людина дуже сувора, вже давно знайшов для нього наречену. От-от весілля мають справляти. Лишень не лежить його душа до неї.
Тоді Ілля мені сказав – якщо я маю до нього почуття, то він будь-що розірве заручини та піде проти волі батька.
І тут я задумалась, Настю. Адже він таким чином не лише свою обраницю образить, але й батьків. А мені ж з ними ще жити. Та й від
Іллі відвернуться.
Слова, котрі я йому сказала, дались мені нелегко.
“Пробач, але ти для мене не більше, ніж наставник”.
Бачила б ти його очі в той момент. Я не витримала та пішла додому. Всю ніч плакала, а на ранок вирішила, що більше не зможу працювати з ним на одній роботі, та звільнилася. Я два роки не могла його забути. Не один до мене набивався в женихи, та я нікого не хотіла.
Згодом за мною став ходити один хлопець. Хороший, з почуттям гумору. А що, хлопець непоганий, полюблю.
Так і погодилася я вийти заміж за Михайла.
Ми з ним переїхали в інше місто. Минуло чотири роки, а я його так і не змогла полюбити.
Михайло видався зовсім не тим, за кого себе видавав. Він був суворий, часто сварився, гуляв.
Я ж не витримала та пішла від нього.
Поверталася додому з сумом на душі. А що ж скажуть батьки?
Тоді ж не прийнято було так просто руйнувати свою сім’ю.
Вийшла на зупинці, а на зустріч мені ішов Ілля.
Він схопив мене за руку, так зрадів. Коли ми з ним розговорилися, він вже тоді признався, як сильно сумував, коли я пішла. Але шукати мене не наважувався.
У нього була дружина. Та прожили вони менше, ніж два роки. Вона раптово захворіла та померла. Дітей у них не було. Згодом Ілля кинувся мене шукати, але через знайомих дізнався, що я з чоловіком виїхала в інше місто. Нічого було робити. А тут зустріч.
– Бачиш, яка доля, звела нас знову, – мовив Ілля та посміхнувся.
Нарешті все стало на свої місця. Ми стільки років прожили удвох. Рука в руку. Вже три роки, як твого діда не стало, а я досі відчуваю його підтримку.
Перший час було дуже важко без нього, я Бога просила, щоб мене забрав до Іллі. А потім подумала – хто ж тебе розуму вчитиме. Та й онуків поняньчу.
І бабуся мило усміхнулася онуці.
А й справді, твоє від тебе не втече.
КІНЕЦЬ.