Жили дві старенькі в будинках навпроти. Одна в одному старому п’ятиповерховому будинку, інша в іншому. І між будинками був скверик із лавками. Там Марія Іванівна та Віра Петрівна любили посидіти, поговорити, поділитися рецептами… Вони самотні були й дуже старенькі. Худенькі, маленькі, як пташки. Як дві старі дівчини.

Родичі про стареньких давно забули. І ніколи не дзвонили, не приїжджали; та й що цікавого в бідних стареньких? Внучаті племінники жили добре і багато! А дві старі пташки самі давали собі раду і один одному в усьому допомагали.

І ось Марія Іванівна померла від старості. Заснула і не прокинулася. Віра Петрівна гірко плакала. Сиділа одна на лавці і плакала. І подзвонила родичам, знайшла телефон.

Приїхали родичі. І Віра Петрівна чудово бачила, як вони виносять речі Марії Іваніввної: абажур з бахромою, старі журнали мод, зібрання творів класиків та килимки з візерунками… Але не на звалище виносять, що ви! Родичі дбайливі люди виявилися. І все продавали за оголошеннями.

Це так і має бути. Спочатку людину ховають, потім її речі роздають. Віра Петрівна пожовкла на тонких слабких ніжках, коли мордастий родич виніс книги. І тихим щебетом попросила фотографію на згадку. Хоч якусь. Це ж моя подружка була, будь ласка!

Родич почухався і грубо відповів старенькій. Мовляв, не лізь. Немає тобі нічого. І так замаявся з цим барахлом, нічого цінного не нажила дурна стара. Треба було не музиці вчити балбесів, а в магазині працювати. Тоді б значно більше добра залишилось!

Віра Петрівна заплакала і пішла, спираючись на паличку. Вирішила за хлібом сходити. А хлібного магазину вже немає! Є “секонд хенд”. Новий відкрили магазин, комісійка – по-старому. Але старенька вже зайшла до зали, тож вирішила подивитися. Жінки, навіть дуже старі, люблять дивитися на одяг…

І що бачить Віра Петрівна? Біле пальто Марії Іванівної! Це точно воно. Це пальто Марія купила в Києві сімдесят восьмому році. Розкішне пальто з сріблястими гудзиками. І ось тут маленький слід від праски, спалила одного разу, я пам’ятаю! Це пальто Марія Іванівна дуже любила і вдягала лише у теплі сонячні дні. Берегла!

Але воно все одно зносилося трохи. І ось висить у комісійному магазині, який жах і ганьба. Це як частина Маарії Іванівної, це її глибоко особиста річ. Як сорочка. Як зачіска. Як палець! І Віра Петрівна схопила пальто та притиснула до грудей.

Дивиться на цінник – ціна маленька. Ну хто за стареньке пальто поставить велику ціну? Але пенсія теж маленька… Бабуся все одно купила пальто. Їй запакували покупку в чорний пакет. Йде Віра Петрівна і шепоче невидимій подружці; мовляв, я твоє пальто віднесу додому. Повішу в шафу акуратно. Ти не турбуйся, я річ твою збережу!

Від пальта пахло пудрою та парфумами, тінню ароматів. Віра Петрівна зморшкуватими ручками розгладила пальто. Щоб складок не було. І щоб погладити свою подружку, торкнутися її…

Гладить та відчуває – щось є під підкладом. Якийсь папір складено. А це виявився заповіт, завірений у нотаріуса, ось так! Квартиру і все, що в ній, померла подружка заповідала Вірі Петрівні. Просто не встигла повідомити про це та показати заповіт. Так воно й залишилось у потайній кишені білого пікейного старенького пальта. І саме прийшло до рук подружки…

Родичі, звичайно, дуже злилися. І погрожували судо. Але Віра Петрівна не стала в них забирати квартиру. Їй юрист порадив взяти грошима половину, домовився про все. І Віра Петрівна стала забезпеченою старенькою. Так про неї подбала Марія Іванівна.

Іноді Марія Іванівна приходить на своє улюблене пальто подивитися. І на лавці разом посидіти. Їй інший одяг видали, теж білий, сяючий, дуже гарний.

Вони сидять і розмовляють на лавці під кущем жасмину. А люди не бачать. Люди багато чого не бачать. Бачать лише маленькі діти. І розмовляють із тими, кого бачать і кого люблять…

КІНЕЦЬ.