Не знаю, як вчинити. Живемо із чоловіком 6 років. Ми маємо дітей від першого шлюбу. У нього донька та син (11 та 8 років). В мене дочка. Нещодавно в нас з’явилася спільна дитина. Скоро йому рік і я хочу відзначити у родинному колі перший день народження нашої дитини.

Чоловік сказав, що його діти мають бути на святі. Але я не хочу. Це його колишнє життя, я не хочу, щоб діти приходили, бо вони нервуватимуть, і бабуся з дідусем будуть усі з тими дітьми та чоловік.

А я хочу свято для нашої спільної дитини. Щоб усі були з ним. Але чоловіка як підмінили. Він почав кричати грюкнув дверима і пішов з дому. Не мешкає з нами вже тиждень. Сказав, доки я не погоджуся з його умовами, він не прийде.

Все було нормально. Він забирає дітей, і що вихідних їздить з ними до бабусі та дідуся. Його мама постійно питає, як вони, чому він їм не дзвонить. Взагалі переживає вона дуже сильно за них. Хоча бачаться що вихідних. Щоліта на всі 3 місяці вона їх забирає.

І вони також наполягають, щоб вони були на дні народження. З колишньою дружиною вони дуже лаялися. Вона постійно каже, що він поганий батько.

Грошей мало. Але він і аліменти платить (їх немає ціле літо) і так дає. Вона ж на літо не витрачається на дітей. А наприкінці серпня просить ще грошей та більше.

Може дзвонити нам і вночі і вдень (хоча в нас немовля) він нічого їй сказати не може. Все робить, що вона скаже. А він потім на мені зривається. Привозимо дітей додому і чекаємо, поки вона ходить по магазинах. А ми всі у машині сидимо, чекаємо.

Коли в нас з’явилася дитина, одразу домовилися, що бере їх рідше та більше часу проводить зі мною. Але ні. Як брав, так і бере. Та ось і бабуся з дідусем їздили пару разів до онука навіть не роздягаючись, проходять до дитини посюсюкають хвилин 15 і все.

Дзвонять його ті діти (бо вони приїхали за ними) всі вони відразу біжать до них.

Востаннє вони приїхали з його донькою. Вона зайшла, сказала (навіщо ми взагалі сюди приїхали, краще поїдемо звідси, не хоче вона тут перебувати) так вони посиділи хвилин п’ять і поїхали. Більше вони не приїжджали.

Мені прикро, що вони навіть не дзвонять, не дізнаються, як справи у онука, це їх теж онук. Іноді прикро вже до сліз. Лише ті діти від першого шлюбу.

І їздити можуть за ними, і чоловік має ще більше приділяти їм час. Чоловік сердиться, коли я кажу, що потребую його допомоги. Але він обирає тих дітей. Чи варто продовжувати ці відносини чи краще розлучитися?

КІНЕЦЬ.