Нещодавно я дізналася, що моя свекруха заповідала все своє майно, включаючи трикімнатну квартиру в центрі міста, заміський котедж і гараж, молодшому синові – брату мого чоловіка.

Вона сама повідомила цю новину, розвіявши всі ілюзії, які ми могли мати щодо нашої майбутньої спадщини. Це одкровення мене дуже засмутило, а мого чоловіка – ще більше.

Він не чекав такого несправедливого ставлення з боку своєї матері. Він завжди був уважним сином, чуйним до її потреб, і все ж таки він отримав таке зневажливе ставлення у відповідь.

Він стверджував, що вина за напружені стосунки з матір’ю багато років лежить на мені. Ми разом вже 17 років, і, якщо чесно , я дійсно не докладала значних зусиль, щоб налагодити з нею стосунки.

З початку нашого шлюбу свекруха постійно намагалася втручатися у наші сімейні справи, даючи непрохані поради. Я втомилася від її частих візитів і вчасно встановила межі спілкування, наполягаючи на запрошеннях до її візитів.

У свої майже 30 років я не потребувала її порад. Її гордість була вражена моєю заявою , що вбило клин у наші стосунки. Незважаючи на напругу між мною та нею, мій чоловік підтримував добрі стосунки зі своєю матір’ю, часто допомагав їй матеріально та купував дорогі подарунки.

Я не заперечувала, але й не спілкувалася з нею особисто. В результаті він поклав на мене відповідальність за відсутність спадщини, припустивши, мовляв, якби я була більш сердечною з його матір’ю, ситуація могла б бути зовсім іншою.

Незважаючи на його звинувачення, я залишалася непримиренною , оскільки вважала свої дії виправданими.

КІНЕЦЬ.