З дитинства я була слухняною дитиною, навіть якщо порвала колготки, боялася йти додому (а раптом мама засмутиться), старша сестра вимагає собі дорогий одяг, я ж дивлячись на це, шкодувала своїх батьків, не просила нічого. У 18 років я вже працювала і свою першу зарплату принесла батькам (вони, звичайно, її не взяли), але все ж я вважала це нормою.

Сестра ж не хотіла ні вчитися, ні працювати, але батьки все ж таки влаштували її на роботу в 23 роки. У результаті, я вийшла заміж, з’явилася дитина, живемо у квартирі у чоловіка (у нього прописалися, від батьків виписалася).

Вони ж самій сестрі, без сім’ї навіть подарували будинок (не маю на них образи за це). Але забираючи дитину на канікули, іноді й вихідні налаштовують дочку проти мене (8 років), що мама не так виховує, нічого не купує, одним словом тебе не любить.

Ми тобі все купимо те, що твоя мама з татом не можуть. Якщо я сварю дитину, дочка дзвонить бабусі і ридає, скаржачись і кричачи: «я хочу до тебе!». А потім ще спостерігає, як бабуся лає маму. Мої розмови, умовляння не допомагають, що дитині не можна так усе це знати, чути.

А днями у мами був День народження і дочка захворіла, я поїхала, привітала маму сама, вона образилася. За кілька днів День народження у дочки, прийшла її хрещена мама та сусідські діти з батьками. Ні, наша бабуся знову зателефонувала і насварила маму за те, що її не покликали, хоч її звали.

Сказала, що я покликала гостей доньці. Мені так погано на душі, я начебто все життя стукаюсь у зачинені двері, і хочу кохання від батьків і ось мені вже 30 років, а її все немає.

Бувало, не спілкуюся з мамою місяць, мучить докори совісті, беру, дзвоню, а вона потім при найменшій сварці (не так сказала), каже: «більше мені не дзвони, не хочу тебе знати». Ось і сьогодні в черговий раз цією фразою закінчила телефонний дзвінок.

Прикро.

КІНЕЦЬ.