Не в силах більше витримувати гнітючу тишу, яка застигла в кімнаті, Ірина знайшла пульт і ось уже кімната наповнилася звичним мерехтінням і різноголосими звуками. Вникнути в те, що відбувається на екрані ніяк не виходило, думки по колу повертали її до завтрашньої зустрічі.

На кухні заплескали дверцята шафи, зашуміла вода. Через хвилину в кімнату, важкою ходою увійшов чоловік.

– Що це ти там затіяла? – він кивнув у бік кухні, – Столи накривати зібралася? Гостей пригощатимеш?

Ірина на секунду затрималася з відповіддю.

– Так, овочів наварила на салати, м’ясо замаринувати, ну а як же інакше. Все ж люди приїдуть. Дочка.

– Дочка, кажеш … – Віктор хмикнув, – Ну і зустрічай цю дочку сама. Петрович, чула, дах перекриває? Рук не вистачає. Я завтра допомагати йогму буду.

– Вітя …., Ну не можна так, – вона похитала головою, вже передчуваючи бурю, – Ми повинні бути розумнішими, мудрішими. Ми – батьки. Не можна …

Договорити вона не встигла. У наступну мить чоловік вже майже кричав, нервово міряючи кроками кімнату і розводячи руками.

– Не можна, кажеш? А з нами так можна було? Іра! З нами так можна було ?! Правильно Сашка сказав – виростили егоїстку. Егоїстка і є. Диви, ми занадто прості і недалекі для них виявилися. Як же тільки ми такі дурні і таку розумницю інтелігентну виростили, га?

Ірина мовчала, не бажаючи підливати масла з вогонь. Її і саму терзали всі ці питання так тільки відповідей вона не знаходила.

З їх маленького селища і син, і дочка поїхали один за одним тільки-но закінчили школу. Син відучився на автомеханіка, знайшов роботу, одружився, пішли онуки. Батьків Сашко не забував, частенько приїздив і сам, і з сім’єю, і онуків привозив. Допомагав з городом та батькові дещо по господарству.

Юлю ж вивчили в інституті. Непросто було. Ірина в селі на пошті все життя пропрацювала, Віктор водієм на водоканалі, які там заробітки. Але роботи не цуралися, тримали по кілька голів худоби, кіз, курей та гусей. Доходу від продажу м’яса і молока з натяжкою, але вистачало на навчання і утримання дочки в місті.

У село Юля приїжджала дуже рідко. На двір або в город ні ногою. Завжди казала, що жити буде тільки в місті, не до душі їй сільське життя. Ірина слухала дочка і кивала головою, воно і правда, що хорошого вона бачила в селі, які вже там театри та музеї. На ринок в місто з’їздити, ось тобі і розвага. Не такого життя вона хотіла для Юлі, не такого.

Звістку, що у дочки з’явився молодий чоловік і справа йде до весілля, батьки дізналися від Сашка. Юля давно вже не приїжджала, а в рідкісних телефонних розмовах не була відвертою. Трохи пізніше вона повідомила, що виходить заміж, хотіла, щоб батьки приїхали познайомилися з майбутнім зятем і його сім’єю. На здивовані запитання про те, як же так, без сватання, без благословення, сердилась. Всі ці звичаї, мамо, минуле століття, нам це не потрібно, ось і вся розмова.

У місті Юля зустріла батьків на вокзалі сама. Сказала, щоб вони вели себе культурно, не так, як звикли вдома, а найкраще мовчали, щоб не наговорили зайвого, особливо батько. В чому справа стало ясно після знайомства з майбутніми сватами.

Уже тоді Ірину боляче кольнула думка про те, що дочка їх просто соромиться, а запросила приїхати лише за наполяганням нареченого. Павло розумів, що батьки повинні познайомитися між собою. Свати виявилися людьми заможними і дуже інтелігентними. Зустріч пройшла, як вважала Ірина, добре. Посиділи, поспілкувалися і вже перед самим від’їздом, Юля сказала, що повідомить про дату весілля.

Але запрошення на весілля Ірина з Віктором так і не дочекалися. Як потім з’ясувалося, дочка сказала і чоловікові і його батькам, що батько заслаб, тому її батьки приїхати на торжество не зможуть. Уже на весіллі Юля сказала братові, що не стала запрошувати батьків, так їй спокійніше, ніхто нічого не вичудить і зайвого не наговорить. Між сестрою і братом сталася бурхлива перепалка, в неї були втягнуті і Павло, і свекор зі свекрухою. Ду*на брехня Юлі, ледь не зруйнувала її сімейне життя, яке тільки-тільки починалося.

Ірина та Віктор важко пережили дочкин вчинок. Їм так і не довелося побачити свою дівчинку в весільному вбранні, сказати їй напутні слова, утерти сльози радості і щастя. Інші були у них сльози: гіркі, пекучі, сльози образи і нерозуміння.

Що і як там склалося далі Ірина не знала, але через кілька днів дочка зателефонувала і повідомила, що свекри дуже хочуть приїхати до них в гості. Ну і вона з Павлом приїдуть теж.

І тепер, в очікуванні цієї зустрічі, Ірина місця собі не знаходить. Як себе вести, про що говорити? Гарячий сором за себе і за дочку захльостує її з головою. Ще гірше те, що Віктор ні в яку не бажав приймати дочку, а коли зрозумів, що зустріч все-таки відбудеться, то вирішив на ній і зовсім не бути присутнім.

Шановні читачі, дочкиних пояснень Ірина хоче і водночас боїться. Не знає, чи зможе пробачити. Але дуже хоче пробачити і заспокоїтися. Так вже, мабуть, влаштовано батьківське серце: своїм дітям ми готові принести в жертву все. Навіть самих себе.

Непроста історія. Особисто для мене немислима. Але можливо ми з вами зможемо знайти правильні слова для батьків Юлії? І для неї самої.