Євгенія Степанівна готувалася до романтичної вечері. Запекла курку, сунула в холодильник пляшку ігристого, накрила скатертиною стіл, яку діставалася з шафи тільки на Новий рік,, поставила келихи, запалила свічки …

Поки чекала з роботи чоловіка, гортала фотальбом, розглядала знімки, зроблені в різні роки їхнього сімейного життя. Ось весільне фото: вона в смішний фаті і Влад в строгому костюмі. Ось знімок, зроблений на сходинках пологового: це коли її з сином Васильком Влад додому забирав. А ось вони відзначають п’ятий день народження дочки Оленки …

Зараз діти вже великі. Слава богу, виросли, вивчилися, живуть своїми сім’ями, у Василя син в перший клас пішов, а Оленочка в декреті. Євгенія Степанівна раділа, що у дітей все добре складається, більше всього на світі вона хотіла, щоб діти її жили щасливо в шлюбі, як вона сама все життя зі своїм Владом прожила. Втім, це для неї він – Влад, а для людей – Владислав Петрович, строгий начальник в будівельній компанії.

Щось він затримується, її благовірний. Давно пора прийти додому, де чекає його вірна дружина. Тим більше, в такий день. Як-не-як на календарі чергова дата з дня їх одруження! Завжди, всі роки подружнього життя вони відзначали день свого весілля як найпрекрасніше свято. Звичайно, це був романтичний вечір зі свічками. Потім Влад включав музику і запрошував Євгену на танець. Їм було добре вдвох. Діти, звичайно, в цей вечір залишалися у бабусі, щоб не псувати романтичний настрій батьків. А сьогодні і Василь, і Олена зателефонували мамі, привітали зі святом. Їй, звичайно, було дуже приємно.

«Та де ж Влад? Чому він все не приходить … »

Годинник пробив другу годину ночі …

Курка на святковому блюді давно охолола і стала несмачною. Келихи зі столу Євгенія Степанівна прибрала, як і ошатну скатертину. Заварила собі міцної кави і почала обдзвонювати лікарні – чи не трапилася з її чоловіком біди. Його мобільний не відповідав, робочий телефон теж …

Владислав повернувся додому під ранок. Напідпитку. Неуважно відповідаючи на питання стривоженої дружини, вмився, поголився, випив чашку чаю і заявив, що йому терміново потрібно на роботу.

Євгенія Степанівна мало не плакала. Вона так чекала цього вечора, а потім переживала всю ніч, чи не сталося що з її чоловіком жахливого, а він з’явився такий безтурботний, такий байдужий …

І знову йде! І навіть слова не дав сказав! Він, бачте, «страшно зайнятий» …

У Євгенії Степанівни розболілася голова. Напевно, від безсонної ночі. Але вона не могла заснути. Бродили тривожні думки. Їй за всі роки подружнього життя ніколи не було так гірко.

«Ні, мені потрібно з ним обов’язково поговорити. Все з’ясувати! »

І вона поїхала до чоловіка на роботу. Тільки все даремно – секретарка Віра повідомила, що Владислав Петрович з самого ранку «поїхав на об’єкт». А який – не знала або ж не бажала говорити.

І все-таки пояснення відбулося. Коли Владислав Петрович до вечері повернувся додому, Євгенія Степанівна розігрівала вчорашню, вже не святкову курку. Чоловік, не звертаючи уваги на докірливий погляд дорогоцінної половини, обгриз курячу ніжку, випив чашку чаю …

– Ми можемо поговорити? – запитала засмучена дружина.

– Про що? – закрившись газетою, запитав чоловік.

– Влад, що відбувається? Де ти був учора? Я так чекала … Невже ти забув?

– Про річницю весілля? – Владислав Петрович відкинув газету в сторону. – Ні, не забув. Але, бач, з недавнього часу цей день перестав бути для мене святковим.

– Чому? Я не розумію, – мало не плакала Євгенія Степанівна.

Так чоловік ніколи з нею не розмовляв. За всі двадцять вісім років спільного життя.

– Не розумієш? – Владислав Петрович приречено зітхнув. – Я … покохав іншу жінку. А любов до тебе, вибач, випарувалася вже давно, залишилася тільки звичка. Зізнаюся, мене влаштовувало життя з тобою, ти – прекрасна господиня і дружина, але більше обманювати тебе я не хочу. Тим більше, коли в моєму житті з’явилася справжня любов. Колись ми поклялися говорити один одному лише правду, тому я не буду від тебе нічого приховувати.

– Не розумію, – знову прошепотіла Євгенія Степанівна. – Ти хочеш мене кинути?

Владислав Петрович роздратовано ворухнув плечима:

– Та ні. Моя кохана жінка заміжня і ніколи не наважиться піти від свого чоловіка. Тому все залишиться так, як раніше. Принаймні, для дітей. Їм, я думаю, не варто нічого розповідати.

Євгенія Степанівна заплакала. Їй здавалося, краще б він накричав на неї, звинуватив у чому-небудь, але так холоднокровно, жорстоко …

– Перестань, будь ласка, – невдоволено промовив чоловік, – адже знаєш, що я не люблю жіночих сліз …

… На розлучення Євгенія Степанівна не подала. Соромно було чужих людей посвящати в сімейні проблеми. Та й через двадцять вісім років шлюбу не напишеш в заяві «не зійшлися характерами» … А Василь і Олена досі переконані, що їхній тато і мама як і раніше люблять один одного.