Антоніна вже пару років була на nенсії, але продовжувала працювати. Однак сімейні обставини складалися так, що потрібно було йти від справ. Катя була її робітницею.

За кілька років спільного виробництва у них склалися прекрасні відносини. Катерина викладалася по повній, а коли отримала своє перше замовлення на пошиття – щастю Антоніни не було меж. Новим керівником призначили Вікторію Олександрівну.

Вона була в міру суво рою, дуже серйозно ставилася до свого ремесла. Одного разу, зустрівши Катерину в майстерні, коли її нахвалювала чергова клієнтка, Вікторія попросила її зайти в кабінет.

– Катя, я б хотіла зробити замовлення. Вас нахвалюють всі наші колеги, я б теж не відмовилася від ваших послуг.

– Я дуже рада. Давайте обговоримо деталі.

– Оскільки я ваша начальниця, чи можна зробити моє замовлення позачергово?

– Я поговорю з дівчатками. Можливо, вони погодяться. – Поговори, будь ласка. Таке непрофесійне ставлення було незвичайним для Катерини. Але це, все-таки, начальниця, і іноді можна робити винятки. Але тоді Катя ще не розуміла, що історія тільки починається.

– Катя, я тут подумала, чи можна переробити малюнок внизу кофтинки?

– Але ж в такому випадку доведеться переробляти все…

– Зроби, будь ласка. Якщо річ мені не сподобається, вона так і буде валятися в шафі. Згнітивши зубами, Катя, все ж, взялася за переробку.

Працювала вона над замовленням начальниці кілька днів – і зробила все бездоганно. У день примірки зібрався весь колектив. Вікторія одягла кофтинку, покрутилася перед дзеркалом і заявила: – Звичайно, не поrано.

уації було те, що начальниця навіть не заїкнулася про оnлату. До кінця дня Катерина сама зайшла в кабінет.

– Виба чте, я щодо оnлати за свою роботу. – В сенсі. Я ж попереджала, що оnлачу за роботу, якщо буду задоволена. Але ж ти ж сама бачиш, що робота взагалі не ідеальна.

– Але ж я витратила на це купу часу. – Мені-то яка різниця? Ось зробиш мені хорошу річ, тоді і подумаємо.

– Ви реально думаєте, що я вам ще щось зв’яжу?

– Ну, хіба тобі не потрібні rроші?

-Ні. Вважайте, що я вам цю кофтинку подарувала. – Як ти смієш зі мною так розмовляти. Не боїաся, що я тебе звіл ьню.

– Ви, швидше за все, ще не читали мою заяву. Я її написала ще тоді, коли звільнилася Антоніна Андрєєва. Так що, сьогодні так і так мій останній робочий день. Катя вийшла з кабінету, грюкнувши дверима, і зрозуміла, що розмову цю чув весь колектив. Всі, як один, написали заяву, і пішли через кілька днів за Катериною.

КІНЕЦЬ.