Коли я навчалася в 11 класі, однокласник Олег зізнався мені у своїх почуттях. Незважаючи на те , що він був гарним хлопцем, я не була готова до стосунків, тому робила все можливе, щоб ігнорувати його залицяння. Живуучи в маленькому селі, мої батьки постійно нагадували мені про пріоритетність навчання і не заохочували до будь-яких стосунків з хлопцями, побоюючись пліток, які могли б виникнути в подальшому. понад усе я боялася несхвалення мого суворого батька, і, здається, навіть моя мати поділяла це почуття.

Після закінчення школи я добре склала вступні екзамени й почала навчатися в університеті на державному бюджеті. Хоча я мріяла стати вихователькою в дитячому садку, батько мав на мене інші плани – він наполягав, щоб я стала лікарем.

Шлях був далеко не легким. Ночі були безсонними, присвяченими прагненню до знань. Додому я їздила лише раз на кілька тижнів. Коли я повернулася на літні канікули на третьому курсі, мій батько здивував мене рішенням – він вважав, що мені пора вийти заміж. Я була вкрай шокована. У мене навіть не було хлопця, тож за кого я могла вийти заміж?

Але я не знала, що рішення вже було прийняте за мене. Обраним кандидатом був 30-річний чоловік на ім’я Петро, який працював прикордонником. Дізнавшись про це, мене охопив страх. Здавалося , що у мене не залишилося жодних варіантів.

Петро  не намагався познайомитися зі мною ближче або щиро піклуватися про мене. Його єдиною метою було якнайшвидше одружитися і переїхати до міста, де він працював. Я неохоче підкорилася, піддавшись волі батька. Незабаром я переїїхала до нової квартири зі своїм законним чоловіком.

Наше спільне життя перетворилося на кошмар. Мені здавалося, що я стала дзеркальним відображенням своєї матері, не маючи можливості висловлювати власну думку чи приймати рішення у власному житті. Тягар домашніх обов’язків лежав виключно на моїх плечах, і я могла отримати доступ до грошей з нашого спільного бюджету лише з дозволу чоловіка.

Два болісні роки я терпіла ці муки. Це було справжнім випробуванням на міцність. До того ж, Петро постійно прискіпувався до всього, що я робила. Прибирання ніколи не відповідало його стандартам, їжа ніколи не була ситною, а одяг ніколи не був ідеально випрасуваний.

Я дійшла до межі. Зібравши свої речі, я пішла і шукала розради у батьків. Однак і там я не знайшла підтримки. Батько лаяв і читав мені нотації, врешті-решт відправивши мене туди, звідки я втекла.

З часом Петро став скакати в гречку… Але оскільки я не кохала його, мені було байдуже до його вчинків і компанії, в якій він перебував. Вся моя любов і увага була спрямована на доньку Олесю. Я невтомно працювала заради неї.

Ще 15 років ми продовжували жити в такому ритмі, хоча це важко було назвати справжнім сімейним життям. Однак я більше не бажала терпіти таке існування, тим більше, що моя донька підросла. Вирішивши змінити життя на краще, я подала на розлучення у віці 37 років. Ще не було пізно повернути своє життя.

Але Петро відреагував з люттю, влаштувавши сцену і погрожував. З почуттям відчуженості я зібрала свої речі і поїхала до батьків у село.

Саме там, на сільських вулицях, я зіткнулася з Олегом. На той час він, як і я, був розлучений. Наші шляхи перетнулися, і між нами спалахнув зв’язок. Через рік ми вирішили одружитися. Саме тоді я по-справжньому зрозуміла, що таке справжнє кохання.

Я відчула, що хочу готувати, прибирати, приносити радість у життя цього чоловіка. Я вкладала все своє серце в те, щоб зробити все можливе, щоб догодити і підтримати людину, яку я кохала. Саме тоді я відкрила для себе справжню суть жіночого щастя.

КІНЕЦЬ.