У квартирі була дзвінка тиша, ніби в ній ніхто не жив.

Маргарита зайшла, кинула ключі на тумбочку, роззулась й увімкнула в кімнаті та кухні телевізори.

Звичайно її квартира була майже нежитлова – Рита з роботи приходила пізно, тільки поспати, а рано-вранці знову все з початку.

До сорока двох років Рита насолодилася повністю свободою і вже почувала себе самотньо. День тому вона відклеїла з дверей під’їзду оголошення – віддам цуценя у хороші руки.

Рішення завести живу душу в порожній хаті прийшло до неї спонтанно. Вона побачила на дверях під’їзду оголошення, написане рівним, схожим на дитячий почерк.

Жоден листочок з номером телефону не був зірваний і несподівано для себе Маргарита уявила бідне цуценя, малюка, доля якого тримається на волосині.

Можливо, якась дитина притягла цуценя додому без дозволу, і не змогла вмовити батьків його залишити – ось і чіпляє оголошення.

Цуценя, вірне тепле маля, зустрічатиме її, махатиме хвостиком і радісно гавкатиме!

У її будинку з’явиться ще одне життя!

Ідея захопила Маргариту, і вона вже не думала про те, що рано-вранці і пізно ввечері треба буде з ним гуляти. Під впливом пориву Рита набрала номер і їй відразу відповів тихий, схоже і справді дитячий голос,

– Алло? Ви хочете забрати малюка? Так, у мене так вийшло, так, так, батьки не дозволили. А ви його не кинете, ні? У вас хороші умови? – запитань було багато, Рита навіть здивувалася – треба ж, яка турбота!

– Скажіть, яка у вас адреса? Я живу недалеко і зараз вам його принесу, – по голосу малюка було чути, що йому шкода віддавати песика.

Рита від несподіванки хотіла відмовитись – як?! Прямо зараз?! Але вона схаменулася:

– Так, приносьте, запишіть адресу…

…Рита поставила на плиту чайник, засипала в заварничок зелений чай і поставила на стіл вазочку з шоколадним печивом. А як же ж?! Скоро в неї будуть гості.

Рита щойно налила в чашку чаю, як раптом пролунав дзвінок у двері.

– Ого, – подумала вона. – Тільки двадцять хвилин пройшло як ми домовилися, а вони вже мабуть тут.

Рита запнула домашній халатик і поспішила в коридор.

Вона відкрила двері, очікуючи побачити свою гостю, чи гостя, з коробкою із цуценям і руках.

Хотіла на чай запросити, і запропонувати любителю тваринок заходити до неї часом погратися з вихованцем. Ну, звісно, якщо дозволять батьки…

Але за дверима нікого не було!

– Хоча ні, що це за дивні звуки та шурхіт?! – ахнула Рита. – Що це?

Жінка зазирнула за двері й остовпіла від побаченого!

– Господи, та це ж… Дитина, та що ж це таке? Маля, ти чий, мій маленький?

Дитина захникала і Рита, піддавшись незнайомому, так і не пізнаному нею материнському інстинкту, взяла теплий пакунок на руки. Дитина почала галасувати ще сильніше, Маргарита, озираючись, почала його колихати, втішати.

Та що ж це, чия це дитина, та невже? Несподівана здогадка прийшла їй на думку – дитину їй підкинули!

Дзвонили про цуценя, може навіть знали, де вона працює і… Підкинули, все ясно!

Малюк тим часом перестав пхикати, пригрівся на її руках і заснув. У кошику Маргарита побачила аркуш паперу в клітинку, точнісінько, як той, на якому було написано те оголошення.

Маргарита сказала тихо, вголос сама собі й дитині,

– Не переживай, маленький, я тебе не залишу, ми зараз у всьому розберемося.

І тут же поверхом нижче почулися швидкі кроки. Хтось бігцем помчав униз і вискочив з під’їзду, немов вичікував, що візьмуть кошик, переконався і втік. Марина з малюком підійшла до вікна, але пізно нікого вже не було.

Подруга Марини, яка нещодавно стала бабусею, одразу до неї примчала з купою всього необхідного.

– Ну ти й втрапила, Рито! – обурювалася Ольга. – Тобі не здається, що той, хто підкинув, знав, що ти в опіці працюєш і багатьом допомогла дітей прилаштувати. Хоча, може, це й збіг. Ну як так можна, що за люди, свою дитину ось так, під двері підкинути!

Маргарита спробувала подзвонити на номер з оголошення, але він був недоступний.

На листочку в клітинку було написано лише кілька слів:

«Вибачте мені, вибачте, я не знаю, що мені робити! Допоможіть моїй дитині!»

Через місяць Маргарита вже не уявляла собі життя без свого хлопчика.

Колись, дуже давно, у якомусь зовсім іншому житті, Рита збиралася заміж. Вони були дуже молоді, Рита завагітніла до весілля, але дитинку вона втратила і… Весілля не відбулося.

І раптом – ця дитина, Риті спала на думку безглузда річ – це він, той самий, її ненароджений синочок вирішив ось так прийти до неї!

Нерозумно, але вона так подумала. Матір хлопчика знайти так і не вдалось.

Маргарита незабаром зібрала документи і оформила опіку, сподіваючись, що пізніше усиновить Микорлку – це ім’я вона ще тоді давно придумала.

Батьки, дізнавшись, що Рита хоче всиновити хлопчика, тут же приїхали їй допомагати, вони вже й не сподівалися онуків побачити, а тут – малюк у Рити, невже Господь і їм дасть трохи щастя?

А через пів року в опіці проходила справа по батькові, який втратив дружину, з трьома дітьми.

Його звинувачували в поганому догляді та нагляді, а на ділі чоловік щосили старався, і працював, і по дому все робив – просто сил на все не вистачало.

Микола виявився дуже хорошою і доброю людиною, особливо його любила молодша донька Ірина. Вона вчепилася в батька рученятами і рішуче дивилася на всіх, хто хотів їх розлучити!

Маргарита й сама не зрозуміла, як у процесі ведення цієї справи сама закохалася. Причому спочатку вона покохала маленьку Іринку, а потім і її батька – Миколу.

Старші діти свою затяту захисницю Маргариту теж добре прийняли, адже у них вийшла величезна та дружна родина.

Маргарита й Микола тепер мама і тато чотирьох діток – Поліни, Василька, Іринки й Миколи.

А ще Рита скоро йде в декрет, кажуть у них буде дівчинка. Ім’я вони поки не придумали – треба на її личко подивитися спочатку.

Бабуся і дідусь горді, як ніколи. У них скоро вже п’ять онуків буде, а нещодавно ще жодного не було. Видно заслужили чимось вони на таке щастя, що Господь їх так щедро обдарував теплом та любов’ю сімейного вогнища!

Іноді, дивлячись, як росте Миколка, Рита згадує його матір, що не відбулася… Може, це була юна нерішуча дівчинка, їй навіть шкода її…

Але кожен робить колись свій вибір і Маргарита щаслива, що вона зробила свій!

КІНЕЦЬ.