Подруги вийшли з офісу і Катя раптом взяла Оленку за руку:

– Слухай, Оленко, а давай з тобою поїдемо наступного літа в Туреччину, га?! Купимо путівки й відпочинемо по повній. Я б одна поїхала, але якось лячно, таки чужа країна, а вдвох веселіше. А що зараз жовтень, підназбираємо грошей і поїхали!

Оленка мовчала, роздумуючи над пропозицією Каті.

– Ну, що мовчиш, подруго? Донька в тебе одружена, живе в іншому місті, ти вільна. Не те, що я. Але нічого, мої мене відпустять, – не вгавала Катя.

– Розумієш, я у фінансах обмежена… Ти ж знаєш, що ремонт треба робити в квартирі, що після тітки Марії залишилася. Там і житиму. Бо в сорок чотири роки жити з батьками складно. Їм теж хочеться відпочити, вже вік, – казала Оленка.

– Ой, то до літа ще назбираєш грошей, та й наприкінці року нам премію видадуть, одразу на половину путівки!

– Гаразд, Катрусю, подумаю, до літа і справді ще далеко і дожити ще треба…

Оленка давно була розлучена, років тринадцять, не пощастило їй із чоловіком, розійшлися. Заміж більше не виходила, хоча кілька разів пропонували, але вона до цього питання підходила з холодною головою. Не гарячкувала…

…Оленка прокинулась у гарному настрої – вихідний же ж!

Вона оглянула стару квартиру, в яку жінка нещодавно переїхала, і яка дісталася їй у спадок від тітки Марії, старшої сестри батька. Дітей у тітки не було.

Тут пахло старовиною. Кімнати були обклеєні старими шпалерами, а на стінах були навіть чорно-білі фото.

У коморі пахло нафталіном. Тітка не хотіла міняти шпалери, та й взагалі вона була дуже консервативною людиною.

Сучасного та нового вона не визнавала.

Оленка давно закупила все необхідне для ремонту, але ще не приступала до роботи.

І ось, нарешті, наважилась… Вона почала обдирати старі шпалери, змивати стару побілку.

Потім вона сходила в магазин, згадавши, що мало хліба, і ще дещо прикупивши для ремонту, повернулася додому.

Олена підійшла до своєї квартири ахнула! Вона забула закрити вхідні двері на замок…

Надворі стояла осінь, але було ще тепло. Оленка відкрила вікно, щоб не надихатися застарілим пилом.

Жінка залізла на драбину – їй залишилося трохи змити зі стелі стару побілку.

Раптом, краєм ока, вона побачила якийсь рух у кімнаті! Зиркнувши вниз, Олена побачила пухнастого сірого кота, що дивився знизу на неї.

– Ти звідки взявся?! – ахнула вона. – У мене двері не зачинені знову, чи що? Напевно, протяг, – бурмотіла Олена, злазячи з драбини і не діставши до останньої сходинки зробила крок прямо на підлогу.

Відстань була завелика і вона таки загриміла…

А кіт підстрибнув від несподіванки, тепер стояв біля стіни, вигнувши спину і дивлячись на неї круглими очима.

Нога не рухалася. Безсилля і розпач охопив Олену.

– Це все через тебе, котяра, – казала вона, дивлячись на свою ногу.

– Здрастуйте, що з вами трапилося? Марко, ти тут? А я тебе шукаю. Вибачте, але це мій кіт, вискочив з квартири. У вас двері прочинені, я почув галас.

Олена спробувала підвестися, але не змогла.

– Зачекайте, не вставайте! – незнайомець оглянув її ногу. – Нічого страшного.

– Як це нічого страшного? Не можу встати. Ви що лікар, так одразу все визначаєте, і звідки ви взялися?! – невдоволено промовила Олена.

Чоловік тим часом підняв її з підлоги і поклав на диван.

– Так, лікар, звуть мене Роман, живу поверхом вище, якраз над вами. Шукав Марка і почув ваш голос. Вибачте, що зайшов без запрошення. Поки лежіть, піду принесу, що треба для ноги. Потрібно надати першу допомогу. Марко, ану пішли додому!

Він узяв кота на руки й пішов, але повернувся дуже швидко. Він обробив Олені ногу і перевʼязав.

У нього були сильні і м’які руки… Олені стало помітно стало легше.

Трохи опам’ятавшись, жінка зазирнула Роману в очі і оторопіла… Серце стрепенулося, і вона швидко відвела очі…

– Ой, так не можна реагувати на незнайому людину, – вмовляла вона себе, але душа твердила інакше: «Це він!».

Вони проговорила години дві, й Олена поникла. Ніколи не вірила в кохання з першого погляду, а тут таке!

Потім Роман відвіз її до лікарні своєю машиною. Там сказали лежати місяць вдома.

Роман відвіз її до батьків. Мати доглядала Олену.

Роман узяв її під свій контроль, відвідував часто і приносив щось смачненьке.

Вони пили каву, весело балакали, він розповідав кумедні випадки з його лікарської практики…

…Десь через півтора тижні Олена вже вийшла на роботу.

Обоє відчували, як тягне їх один до одного, Роман теж був розлучений.

І раптом Роман зник, на телефон не відповів. В голові Олени металися тривожні думки – може щось не те сказала, чи зробила, а може вона зовсім йому не подобається?

Олена вирішила повернутися в квартиру, треба було робити ремонт. Піднявшись на поверх, вона постояла, а ноги самі понесли її вище…

– Ну, навіщо я йду? Він знає, де мене шукати, захотів би, знайшов би. Чи варто йому нав’язуватись? Не так давно ми з ним знайомі… – а сама вже натискала на кнопку дзвінка.

Двері відкрилися швидко. На порозі стояла якась молода жінка.

– Ой, вибачте, я помилилася квартирою, – швидко розвернулась і пішла Олена.

– Ну звичайно ж! – думала вона швидко спускаючись сходами. – Яка я нерозумна? Він одружений і, напевно, є діти, а я тут як тут.

Олена швидко спустилась до себе, і настрій її зіпсувався. Ремонтом розхотілося займатися.

Вона сіла на підлогу й розплакалася. У голові було безліч питань, на які вона не могла знайти відповіді. Але раптом Олена почула, що у двері тихо постукали.

– Кого це ще принесло, я ж нікого не чекаю! – подумала жінка.

Вона все ж таки витерла сльози і пішла відкривати.

Олена відкрила двері й оторопіла від побаченого.

На порозі стояла та сама жінка з квартири Романа!

– А ви, мабуть, Олена? – запитала незнайомка. – Він мені встиг розповісти про вас.

– Що значить встиг? – ахнула Олена.

– Він мені розповів, що закохався в сусідку з квартири знизу, звати Олена, з родимкою на щоці. Я його сестра, Марка приїжджаю годувати, додому не можу взяти, у чоловіка непереносимість на шерсть. А Роман уже п’ятий день у лікарні. Їхав машиною і опинився на узбіччі…

Олена разом з сестрою Романа поїхали в лікарню. Його колеги сестру знали. Романа щойно перевели в палату, лежав він один, лежав із заплющеними очима.

Олена взяла його за руку й прошепотіла:

– Ромчику, я молитимуся за тебе, ти тільки одужуй…

Олена приїжджала до Романа щодня після роботи і сиділа біля ліжка.

Розмовляла з ним, мріяла, як вони житимуть разом, говорила, як вона кохає його, але він мовчав.

Та Олена сподівалася, що колись він відповість…

Катя щодня цікавилася і говорила подрузі:

– Оленко, я відчуваю, що наша поїздка в Туреччину не відбудеться. Доведеться мені їхати одній. А може, чоловіка і дочку з онуком візьму з собою. Хотіла раз без них відпочити, та не цього разу мабуть…

– Швидше за все так, Катю. Не розраховуй на мене. Ну яка Туреччина. У мене Ромчик і ремонт.

Але потім їй зателефонували з лікарні і повідомили, що Роман отямився. Олена, відпросившись з роботи, стрімголов прилетіла до нього.

– Ну, як твоя нога? – запитав він ослабленим голосом, побачивши її.

– Ну яка нога, Ромчику?! Що там моя нога?! Як ти?! Як почуваєшся?! – зі сльозами на очах говорила вона.

– Я майже добре. Оленко, я чув, що ти мені казала, але не міг відповісти. Ти – моє життя… Я тебе дуже люблю!

– Тихіше-тише, Ромчику, тобі не можна хвилюватися. Я тебе теж люблю, все буде добре. Принаймні, я на це сподіваюся. А Марко передає тобі привіт, він живе в мене, годую його, спить зі мною…

Роман швидко одужував, колеги його лікували, постійно забігали до нього, нудьгувати не давали. І Олена весь час проводила в нього.

– Олено, я такий радий, що ми з тобою зустрілися до цього всього. Це все Марко, це він влаштував нам зустріч. Мені з тобою дуже затишно й тепло. Я ось думаю, що у житті не буває випадковостей. Все на цьому світі або випробування, або подарунок долі. Але іноді, щоб отримати свій подарунок, треба пройти через випробування, не втрачаючи надію на краще. І найкраще обов’язково буде. Ти згодна зі мною Оленко? – говорив Роман.

– Звичайно, Ромчику, звичайно згодна! Ти для мене – подарунок долі. Я давно чекаю на цей дорогоцінний подарунок!

– Ну, тоді ти просто зобов’язана вийти за мене заміж! – усміхнувся він. – Я сподіваюся, що ти мене такого не кинеш?!

– Ти що?! Та й ти он вже як стрибаєш!

…Потім було весілля гучне і веселе, колеги Олени й Романа гуляли від душі і раділи, дивлячись на щасливих молодих…

КІНЕЦЬ.