– Тату, ми прийшли. Ти вдома? – гукнула Лариса у відчинені двері й поставила сумку на сходи.

Її півторарічний син Миколка подріботів до песика, що лежав біля своєї будки.

Крізь вузенькі щілинки очей той ліниво глянув на маленького чоловічка, що наближався до нього.

– Микольцю! Миколо! – гукнула Лариса і побігла за непосидючим малюком. – Ну, куди ж ти, синку, так мчиш? Не можна. Собачка ще буде гавкати…

Малюк захникав.

– Зараз дід вийде! Давай покличемо його. Дідусю! Ти вдома?

Почувши знайоме слово, хлопчик одразу заспокоївся і почав лізти по сходах, лепечучи щось зрозуміле тільки йому самому.

На ґанку з’явився ошатний Захар, застібаючи ґудзики на рукаві білої сорочки.

– Це хто такий прийшов до діда? Микольцю! Ану, йди сюди! – нахилившись, він узяв онука на руки, але той не хотів довго залишатися в нього і почав простягати руки вниз, даючи зрозуміти, що йому більше подобається стояти на своїх ногах.

– Татусю, ти кудись збираєшся?– здивовано запитала Лариса, помітивши ретельно поголені щоки батька і відчувши аромат одеколону, що йшов від нього.

– Так, дочко, збираюся до міста.

– А є якийсь привід? Аж надто ти ошатний, як я бачу, – все випитувала Лариса.

Захар підправив ремінь на штанах:

– Я прийняв важливе рішення – одружуватись буду.

– Як, з ким?! – дочка рота відкрила від здивування. Вона не розуміла, що відбувається.

– Ми з Тонею все-таки вирішили заяву подати до ЗАГСу.

– Як у ЗАГС? Тату, ти зараз це говориш серйозно?

– А хіба такими речами жартують, дочко? Я вже казав тобі, що в нас із нею все серйозно.

Обличчя дочки почервоніло.

– Татусю, я ж приходжу до тебе двічі на тиждень. Частіше не виходить, сам розумієш, у мене маленька дитина. Готую тобі їжу, прибираю. Чого тобі не вистачає? – з тремтінням у голосі промовила Лариса.

– Дівчинко моя, ми вже неодноразово говорили з тобою на цю тему. Все, що ти зараз перерахувала, я й сам можу зробити. Адже я не раз казав, щоб ти не турбувала себе. Мені жінка потрібна, яка буде завжди поруч, потрібні ласка й увага. Чому ти не хочеш цього зрозуміти? Мені недобре одному.

– Як ти можеш? Минуло тільки п’ять років, як не стало мами, а ти вже зібрався одружуватися! – сказала Лариса.

– Припини! Не вистачало ще, щоб сусіди зараз були в курсі наших сімейних проблем, – строго сказав Захар. – Я розумію, що тобі неприємно це чути, але я теж людина і до того ж я ще не старий.

– Ну, раз така справа,– сказала Лариса і, нахилившись, взяла сина на руки. – Раз тобі недобре одному, тату, тоді роби так, як вважаєш за потрібне… Тільки знай, якщо в цей будинок увійде інша жінка, ноги моєї тут більше не буде!

Взявши зі сходів свою сумку, Лариса попрямувала до воріт.

Захар зовсім не очікував такої реакції від дочки. Він на мить застиг на місці від подиву, але потім схаменувся.

– Дочко, почекай, так не можна!

Дійшовши до виходу, Лариса обернулася:

– А так, як робиш ти, тату, можна?

Не чекаючи відповіді, вона гримнула хвірткою й пішла.

– Ларисо, почекай! Ларисо!– гукнув їй вслід засмучений батько, але вона не повернулася…

Вчинок дочки трохи зіпсував настрій чоловікові перед такою важливою для нього подією, але потім він вирішив, що згодом дочка заспокоїться і зрозуміє його. А зараз на нього чекає Антоніна, його кохана жінка, з якою вони планували одружитися найближчим часом…

…– Ларисо, а ти чому не готуєшся?– здивовано запитала свекруха, побачивши, що невістка ще продовжує прасувати одяг у домашньому халаті.

– Я не йду нікуди,– спокійно відповіла та їй у відповідь.

– Це що за новини? У батька такий радісний день сьогодні, а єдина дочка не збирається нікуди йти? – свекруха розвела руками.

– Мій батько зробив вибір між мною і тією жінкою, тому мені там нічого робити, – Лариса навіть не повернула голови.

– Так ось чому ти так сухо з ним розмовляла, коли він прийшов до нас днями, – сказала Ольга. – Значить, образилась на батька?

Невістка промовчала, продовжуючи займатися своїми справами.

– Олежику, ти поки вмикай телевізор і за Миколкою приглядай, будь ласка, а я зараз, – давши вказівку чоловікові, Ольга прикрила за собою двері і підійшла до неї.

– Не знаю, що ти собі придумала, дівчинко, але мене вислухати тобі доведеться!

Ольга, свекруха Лариси, була жінкою розумною та розважливою. Дружину свого сина вона любила не менше, аніж дочку, адже Лариса виросла на її очах і була дочкою її покійної подруги.

Ольга, Захар та Раїса навчалися у школі в одному класі. Дівчата жили по сусідству і з дитинства були нерозлий вода.

У дев’ятому класі Захар зрозумів, як міцно закарбувалася в його серці сіроока Раїса. Зізнатися їй відкрито у своїх почуттях він не наважувався, але його видавали промовисті погляди, які він кидав на дівчину. А весела й товариська Раїса не звертала уваги на свого мовчазного й сором’язливого однокласника.

Після закінчення школи обидві дівчини вступили до педучилища. Бажаючи бути ближче до своєї коханої, Захар теж вступив до технікуму.

Містечко було невелике і вищих навчальних закладів у ньому не було. Майже через день хлопець приходив до училища і спостерігав здалеку за дівчатами, не наважуючись підійти ближче.

Вони часто бували не одні, і йому не хотілося щоб Раїса посміялась з його недолугих залицянь.

Якось, розглядаючи нову афішу перед кінотеатром, він побачив Раю з високим незнайомим хлопцем і зрозумів, що йому більше нема на що сподіватися.

Забути своє кохання він так і не зміг, і після цього випадку, переживаючи в душі, став цуратися інших дівчат…

…Він зустрів Раїсу в автобусі, коли їхав на вихідні додому, і здивувався тій зміні, що сталася в ній. Очі її були сумними, а сама вона була дуже білою і худенькою.

На запитання Захара, вона відповідала неохоче і намагалася не зустрічатися з ним очима. Потім зовсім відвернулась і почала дивитися у вікно.

Увечері хлопець вийшов прогулятися по селу й зустрів свого шкільного приятеля Сашка. Вони розмовляли з ним, і той згадав його однокласницю.

– Подейкують, що в місті вона з хлопцем зустрічалася, нібито, кохання було в них, а той погуляв з нею якийсь час і покинув.

Після почутої новини Захар не міг знайти спокою. Повернувшись до міста, не втримався і вирушив до училища.

Там він знайшов Ольгу та запросив прогулятися у сквері. На той момент вона була вже одружена, і в неї підростав хлопчик.

– А раптом хтось нас побачить разом? Потім мій Олежик тобі влаштує, – говорила йому, сміючись, однокласниця.

У сквері він розпитав її про все. Ольга підтвердила всю інформацію, яку мав хлопець. А потім, ховаючи очі, поділилася, що Раїса вагітна.

– Переживаю я за неї, Захаре, – зітхнувши, промовила Ольга.

Усю ніч Захар не закрив очей. Наступного дня він пішов з останнього уроку і подався до училища. Встиг він вчасно. Заняття тільки закінчилися.

Здалеку він побачив обох подруг, які повільно йшли, за натовпом, у бік будинку, де вони винаймали кімнату. Наздогнавши їх, хлопець взяв Раїсу за руку і промовив:

– Привіт дівчата, – сказав він до всіх. – Значить так, – звернувся він до Раїси. – Завтра ми йдемо після занять у ЗАГС і подаємо заяву. Я знаю, Раю, що не подобаюсь тобі, але зараз мова не про це. Про дитину можеш не турбуватися, з цього дня вважатимемо, що це моя дитина.

Раїса застигла від несподіванки.

Через шість місяців народилася Лариса, здорова, міцна дівчинка.

У селі поповзли чутки про те, що Захар та Раїса були разом ще до весілля. Можливо, хтось і здогадувався про те, що сталося насправді, але реальну історію до найдрібніших подробиць знали лише кілька людей.

Згодом Раїса звикла до Захара. Пам’ятаючи про його благородний вчинок, вона стала йому дбайливою та лагідною дружиною.

А з’явилося до нього в неї кохання, чи ні, ніхто не знає. Народити більше вона не змогла – здоровʼя підвело.

Ларисі було сімнадцять років, коли її матері не стало.

…Ось цю історію і розповіла зараз невістці Ольга.

– Значить, він мені не справжній батько?

– Він тобі більше, аніж батько. Я не зустрічала більш дбайливого і уважного чоловіка, – промовила Ольга. – Спочатку він сам сповивав тебе, і ночами гойдав ліжечко, даючи твоїй мамі виспатися. Ми з батьком та однорічним Славком були в одній кімнаті, а твої батьки і ти – в іншій. Жили дружно.

Захар спочатку переживав від того, що не бачив в очах твоєї мами кохання, а потім упокорився.

Одного разу, хильнувши трохи більше, аніж треба, він сказав моєму Олежику:

– Краще, аніж моя Рая, уважнішої та дбайливішої дружини не знайти, але немає в неї любові до мене, і нічого з цим не вдієш…

Не суди його надто строго, дочко. Дай можливість йому хоч зараз бути по-справжньому щасливим. Антоніна – хороша жінка, і любить твого батька по-справжньому, – закінчила свою промову свекруха.

…На подвір’ї стояли накриті столи і грала музика. Захар казав, що гостей буде небагато, але за столами вільних місць уже не було, тільки поряд із нареченим і чотирма порожніми стільцями.

Мабуть, відчував батько, що не зможе дочка не прийти.

Побачивши Ларису з онуком, Захар мимоволі розплакався:

– Дякую, дочко, що прийшла! А я вже й не сподівався…

Вона притулилася до його плеча:

– Пробач, татусю… Пробач мені будь ласка…

Вміння прощати дається не кожному. Найскладніше прощати найближчих людей.

Деякі знаходять найлегший вихід – розвертаються і йдуть. Це може зробити будь хто.

Набагато складніше зупинитися, повернутися, подивитися в очі й сказати:

– Пробач.

КІНЕЦЬ.