Артем вийшов надвір і з насолодою потягнувся.

– Добре у бабусі в селі, – подумав хлопець. – Скільки ж я тут не був? П’ять, шість років? Треба приїжджати частіше…

Він обійшов подвірʼя, погладив песика, що радісно підбіг до нього, і підійшов до бабусі.

– Бабусю, я в магазин сходжу, – сказав Артем. – Тобі щось потрібно?

– Та все є! – знизала плечима старенька. – Хіба що хліба…

Тільки Артем вийшов за хвіртку, як одразу зустрівся із сусідкою, тіткою Вірою. Жінка витирала очі.

– Що сталося, тітко Віро?! – ахнув Артем.

– Ой, Артемчику, та тут дещо трапилося… – пробурмотіла сусідка.

– Та що ж там у вас таке, кажіть вже?! – Артем дивився на сусідку і не розумів, що відбувається.

– Марійка моя загубилася, – шмигнула носом сусідка. – Вона часто втікає, але ночувати завжди повертається… А ось учора, як пішла, то досі нема. Вже не знаю, що й думати. Піду в ліс, покличу. Може, на голос вийде…

– Господи! От біда! – ахнув Артем. – Так до дільничого треба й людей збирати на пошуки.

– Сама впораюся, – махнула рукою тітка Віра.

– А скільки років Марійці? Вона доросла?

– Сім, – відповіла тітка Віра і помчала у бік лісу.

Артем розхвилювався і кинувся в бік магазину. Він підскочив до жінок, що стояли біля будівлі, і запитав:

– Де тут у вас дільничий? Дівчинка загубилася.

– Яка дівчинка?! – ахнула продавчиня.

– Я внук баби Тані, – пояснив хлопець. – Виходжу я, а мені на зустріч її сусідка, тітка Віра. Плаче. У неї дівчинка, Марійка, сім років, загубилася. Ніч не ночувала вдома. Треба повідомити, людей зібрати. Кожна хвилина дорога. Я сам можу допомогти в пошуках.

– Не знаю навіть… У неї немає дітей, – знизала плечима одна з жінок. – Самотня вона.

– А до неї з міста онукову племінницю привозять, – припустила продавчиня. – Приблизно в такому віці. Може, вона?

– Точно вона! Марійка звати. – задумливо сказала одна з жінок. – Треба людей збирати. Я зараз подзвоню Павлу. Він усіх підніме.

– А я дільничому зателефоную, – сказала продавчиня.

– Значить так, – коли зібралися люди, взяв управління в свої руки Артем. – Чекати дільничого не будемо. Поки приїде хтось, час втратимо. Розбиваємось на групи по п’ять осіб і починаємо прочісувати кожен свою ділянку. Я тут, на карті, все вам накреслив. Ідемо ланцюжком. Відстань одна від одної в межах видимості. Кличемо дівчинку на ім’я. Але не галасуємо. Гукнула одна людина і прислухаємось. Раптом відгукнеться…

Одна людина чергує біля будинку тітки Віри. А раптом повернеться? Зв’язок тримати через мене чи продавчиню. Усі записали мій номер? Щоп’ятнадцять хвилин телефонуємо. Я зі своїми йду до річки. Ми оглянемо берег. Усі взяли воду на випадок, якщо знайдете Марійку? Тож почнемо!

Коли група людей на чолі з Артемом, прочісували берег, то натрапили на якусь покинуту ляльку. Іграшка валялася на березі, недалеко від води.

– Увага, – гукнув Артем. – Я знайшов сліди. Можливо, Марійка проходила тут!

– Невже? – заголосила одна з жінок. – Тут течія сильна…

– Спокійно! Іграшка могла валятися сама собою, – заспокоїв її Артем. – Але й цей варіант виключати не можна.

Почувши в лісі галас – «Марійко!», тітка Віра кинулась до людей на звук.

– Що трапилося? – вона взяла за руку Павла. – Хто загубився?

– Дівчинка із міста загубилася. Маленька, – пояснив чоловік. – Приєднуйся.

– О, Боже! – ахнула жінка. – Звісно, звісно!

– Увага! – поговоривши по телефону, гукнув Павло. – Біля річки, за зламаним деревом, знайшли сліди. Усі йдемо туди.

Побачивши тітку Віру, Артем кинувся до неї.

– Як ви себе почуваєте? Ви не хвилюйтесь, це ще нічого не означає. Може, вона й не заходила у воду. Або ляльку інша дівчинка загубила. Давно.

– Так, може бути, – пробурмотіла жінка.

– Якісь сліди? – Артем розвернувся до людей. – Чи щось незвичайне бачили?

– Ні, – за всіх відповів Павло. – Тільки в яру коза з козеням паслися.

– Це моя! – зраділа тітка Віра. – Вона якраз окотитися мала. Я її другий день шукаю. Вічно вона тікає.

– Кого шукаєте? – злякався хлопець.

– Козу свою. Марійку, – тітка Віра закліпала очима.

…Артем засмучено сидів на призьбі й зітхав.

– Попий молочка, – бабуся простягла йому склянку. – Козяче, парне. Дуже корисне.

– Соромно ж як, – зітхнув онук. – Я ж подумав – дівчинка загубилася. Допомогти хотів…

– Ти й допоміг. Коза ця для Віри замість дитини. Дуже вона її любить, – заспокоювала його бабуся. – Знаєш, як вона тобі вдячна. Добру справу зробив. Спасибі тобі!

Та Артем тільки махнув рукою…

КІНЕЦЬ.