Олена Павлівна стояла біля вікна кухні, саме звідти було видно все їхнє село. Адже її нова «хата на пагорбі», як усі її за звичкою називали, стояла на невеличкому пагорбі.

Вона була щаслива. Олена здобула професію, яку любила, вона викладала у своїй школі математику, і викладала першокурсникам математику у коледжі.

Має прекрасну, дружну сім’ю, коханого чоловіка та двох дітей, уже дорослих.

Дочка майже рік одружена, а син уже привозив додому свою дівчину, показував батькам. І сказав, що тільк-но вони закінчать університет, так одразу й одружаться, а до закінчення вже трохи.

На сьогодні всі справи закінчено, і замість відпочинку вона виділила собі годину на спогади…

…Ту весну вона запам’ятала на все життя. Її батьки раптом поїхали на заробітки за кордон на цілих два роки

Олена тоді закінчувала сьомий клас, і онуку відправили до бабусі в село.

Це була мама її тата, до цього вона її бачила не часто, бо жила вона в сусідній області, приїжджала вона до них у гості дуже рідко, пояснюючи онуці, що домашні справи не дають гостювати часто.

І ось тепер Олена житиме два роки у селі, їй зовсім цього не хотілося, але іншого виходу не було, бо інша, мамина, бабуся, була часто слаба. І її доглядала мамина сестра.

Вона, Олена, тоді дуже горювала. Але побачивши невеликий бабусин будиночок, весь у квітучому саду, вирішила, що все не так погано, коли така краса тут у бабусі росте.

І вона якось одразу заспокоїлася та змирилася, адже все одно буде, бо сказали батьки, а вони сказали, що іншого виходу просто немає.

Олена отримала своє перше сільське хрещення через тиждень після приїзду, коли баба Катя сказала їй сходити в курник по яйця, а вона повернулася звідти вся брудна, бо послизнулась там, до того ж 8 із 12 яєць були тріснуті.

Того дня Олена дала собі слово, що витримає всі сільські негаразди, і за два роки повернеться додому загартованою сільським життям.

А невдовзі трапилася ще одна подія, яка теж стала знаковою для неї.

Вона відвідала «хату на пагорбі», яку, як казала баба Катя, всі обходили. Її відвідували тільки листоноша Зоя та фельдшерка Галина Вікторівна.

Того дня тітка Зоя була слаба і попросила Олену віднести пенсію господині будинку, яка лише на кілька місяців раніше оселилася в їхніх краях, і саме в цьому будинку, який, як стверджували жителі села, був похмурим і дивним.

Дехто навіть намагався довести, що раніше там жила чаклунка.

Баба Катя тоді сказала дівчинці, що ніякої чаклунки там нема, і ніколи не було. А жив один-єдиний старий, який заповідав його своїй племінниці, яка його й доглядала, а потім і поховала.

Майже одразу вона забила в будинку вікна і на довгі роки поїхала.

А нещодавно вона несподівано перебралася з міста до села і оселилася в цьому будинку.

Олена, звичайно, переживала туди йти, але тітка Зоя сказала:

– Не слухай небилиці, Олександра Василівна дуже розумна, порядна людина, як про неї наш агроном відгукується, біжи швидше, а то я до пошти не встигну дійти, а мені гроші здати треба.

І Олена пішла, а потім була вдячна тітці Зої, адже завдяки її проханню, вона познайомилася з хазяйкою «хати на пагорбі».

Той перший візит вона запам’ятала на все життя. Вона відкрила хвіртку і зайшла на подвірʼя.

Було видно, що господиня нещодавно сюди переїхала.

Старі непотрібні меблі і ще багато чого чекали біля воріт, коли їх вивезуть.

Але подвір’я було прибране від торішньої трави, а кущики полуниці видно нещодавно були посаджені. І дерева тут цвіли так само, як у бабусі.

А біля ґанку був такий самий рукомийник, як і в них. Олена з острахом піднялася на ґанок і постукала:

– Відкрито, – пролунав приємний жіночий голос.

Вона увійшла і ахнула від побаченого! На превеликий подив дівчина побачила піаніно, і воно поки що було єдиною річчю, що стояла в кімнаті.

Ліворуч була кухня, це Олена відразу зрозуміла, а праворуч були двоє дверей, видно там були кімнати, але дуже маленькі, бо сам будиночок теж був дуже маленький.

– Здрастуйте, мене тітка Зоя прислала, вона заслбла і не може прийти до вас.

– Значить, ти за неї? Видно, людина ти надійна, раз тобі мою пенсію довірили, – посміхнулась вона.

– Ні, не надійна, відповіла Олена. – Просто окрім мене не було кому йти.

– Ти в якому класі?

– У восьмій перейшла.

– Ось уже у восьмому навчатимешся, а правильно сформулювати фразу не можеш.

Олена зніяковіла, вона не очікувала, що її ще й повчатимуть.

– Ти не ображайся, це звичка. Я вчителька.

Олена уважно подивилася на неї, вона була в порівнянні з бабою Катю зовсім молода.

– А вже пенсіонерка, чому?

Але вона відразу забула свій подив, і захоплено подивилася на роги, що були на одній зі стін.

– Це я вирішила залишити на згадку про господаря будинку, – сказала господиня, побачивши її захоплення.

– Які гарні!

– Була ще сова, але я її у сільську школу віддала. Мені її очі не подобались. А звуть мене Олександра Василівна.

– А я Олена.

– А чому я тебе не бачила? Я часто по вулиці ходжу, гуляю, намагаюся познайомитися з місцевими, а вони від мене сахаються. Я спочатку ображалася, намагалася заговорити, а потім змирилася, адже я не знала нічого про свій будинок.

І зовсім він не страшний, будинок як будинок, тут усі будинки схожі один на одного, видно будівельник на все село один був, – засміялася господиня. – Чай будеш?

Олена відразу збиралася сказати «ні», але раптом чітко сказала «так».

За столом вона розповіла чому вона опинилася тут, у бабусі, а потім почула історію Олександри Василівни про те, що вона все життя пропрацювала в школі, що у неї було двоє дітей.

– Мій чоловік пішов рано, і хлопців своїх я піднімала та виховувала сама, старшій тоді було сім років, а молодшому п’ять. Дочка стала лікаркою, а сина не стало два роки тому, навіть одружитися не встиг.

А в доньки вже дві дівчинки, онучки мої улюблені. Адже я переїхала сюди щоб їм не заважати. У квартирі тісно стало після їхнього народження. Людина я товариська, спокійна і зовсім не сварлива, але те, як мене тут зустріли, було для мене великою несподіванкою.

Бачиш, я тобі це розповідаю, хоча ти мене не зрозумієш, та й зовсім нема чого тобі це знати.

Але мені просто хочеться висловитися, а не тримати все в собі. Ти вже пробач мені, Олено.
– Бабуся завжди каже: вислухай людину, якщо хочеш, щоб тебе любили, люди люблять вилити душу, особливо незнайомцям.

– А твоя бабуся – психологиня. Ось-ось у цій її фразі основним словом є слово «вислухай». А мене просто ігнорують, як добре, що ти, Оленко, прийшла. Я тобі, можна сказати, сповідалася.

Тяжко мені дається моя самотність, цілими днями мовчати важко, адже хочеться просто поговорити по-сусідськи, розповісти про свої проблеми та негаразди, а я все в собі тримаю.

Ти пробач мені, дівчинко, що я розповіла своє здавалося б дрібне лихо, але мені більше нікому.

Зате тепер мені легше стало, тепер у мене буде співрозмовниця, думаю що ти вже не боятимешся мене, приходь ще, я буду тільки рада, дуже рада.

…А потім перед тим, як іти в магазин Олена завжди чекала на Олександру Василівну, і вони удвох ішли вулицею, а люди з цікавістю за ними спостерігали.

Спочатку обидві соромилися такої уваги, а потім, коли Олександра Василівна з 1 вересня почала працювати в школі, люди до неї потихеньку потяглися, адже вона була добра, розумна та уважна.

А педагогинею вона була від Бога.

Перед початком навчального року у селі сталося лихо: не стало найстарішої мешканки села баби Валі, а її правнук, ровесник Олени, Іван, несподівано залишився без житла.

На дім бабусі претендував її, внук, що жив по сусідству, а матір’ю Івана була його сестра, яка ще по молодості поїхала з села до міста, потім привезла бабі Валі правнука і знову зникла на довгі роки.

У школі тільки й говорили, що про долю Івана, директор школи вже дзвонив в опіку.

Але раптом усіх здивувала Олександра Василівна.

– Ні, – сказала вона директору школи. – Ніякого дитбудинку, я візьму Іванка під опіку, а ви мені в цьому допоможете.

Ніхто більше не впізнавав спокійну, стриману вчительку. Вона просто сяяла від щастя.

Директор домовився, що до офіційного рішення Іван залишиться у нього в сімʼї.

Але насправді хлопчик одразу перейшов жити в «хату на пагорбі», до якої йому з раннього дитинства дуже хотілося потрапити. Він говорив тоді Олені:

– Знаєш, я був такий розчарований, адже я чекав, що опинюся в моторошному замку, як мені баба Валя казала в дитинстві, коли я не слухався.
На їхнє щастя Олександра Василівна стала їх класною керівницею, а для Івана через два місяці і мамою, адже свою рідну маму він навіть не памʼятав.

На два роки Олександра Василівна замінила і маму Олені. А потім, коли батьки повернулися додому, на сімейній раді вирішили, що Олена закінчуватиме школу в селі, вона зуміла їх переконати, що так буде краще.

Усі в селі стверджували, що такого дружнього класу вони ще не памʼятають…

…І зараз, через багато років, вони щороку збираються разом, згадують найкращі роки свого життя, коли Олександра Василівна присвячувала своєму класу весь свій особистий час.

Вона не тільки навчала їх, вона, дбала, знаючи про кожного свого учня навіть те, про що він сам не здогадувався. А вони віддячували їй своєю любов’ю та прихильністю.

Незабаром «хата на пагорбі» зусиллями дівчаток стала справжнім квітником.

Всередині розмалювали стіни.

Оформили двір, знайшли навіть десь старий віз, який полакували.

Вони збиралися в Олександри Василівни на всі свята Вона грала їм на піаніно, розповідала про ті місця, де вона бувала.
Коли Івану виповнилося вісімнадцять років, він, як і всі їх у класі, теж вступив до університету. Ні Олена, ні Іван вже не уявляли, що вони колись розлучаться.

Баба Катя пророкувала їм довге та щасливе сімейне життя, і все говорила, що хоче дожити до їхнього весілля.

Іван переконав Олену в тому, що треба поквапитися з весіллям, адже якщо вони одружаться, то йому, як сироті, дадуть двокімнатну квартиру.

– Мені квартира не потрібна, мені потрібен будинок, такий же ж загадковий і притягуючий до себе, як у Олександри Василівни, «хата на пагорбі».

Я продам квартиру, куплю землю поряд з її хатою і буду будувати свою.

Упертий характер Івана та м’яка наполегливість Олени уможливили те, про що вони мріяли. І ось він предмет їх мрій – будинок, гарний, великий.

Вони довго йшли до своєї мрії, їм із Іваном майже 50, але в цьому новому «будинку на пагорбі» вони живуть уже дев’ять років.

Стільки ж років уже немає з ними Олександри Василівни, їхньої улюбленої, найкращої у світі вчительки.

Всі однокласники щороку в річницю, як її не стало, приїжджають до них і вони йдуть на цвинтар.

Донька Олександри Василівни має приїхати до цього дня, щоб передати в дар їхньому селу свою стару «хату на пагорбі».

Вона вирішила зробити такий подарунок на честь своєї мами, яка була почесною мешканкою їхнього села.

…Олена Павлівна попрямувала до старої «хати на пагорбі», яка давно стала сільським музеєм.

Пам’ять – це єдина радість людини, і чим частіше вона занурюється в неї, тим розумнішою і щасливішою вона стає…

КІНЕЦЬ.