Її батьки хотіли сина, а наро дилася вона, Катя. Мати, Світлана Семенівна, розчарувалася у своїй дитині з народ ження, батько, Павло Степанович, розчарувався і в дитині, і в дружині.

– Навіть хлопчика наро дити не змогла! – виплюнув він kрізь зуби. І сім’я перестала існувати.

Ні, чоловік із дружиною не роз лучилися, не відбулися від дочки. Але це була група людей, що співіснують, а не сім’я. Звісно, батьки дбали про доньку.

Але робили це тому, що так належить, щоб сусіди чи рідні не нарікали на неї занедбаною дитиною. Але робили це за обов’язками, а не з kохання. Катя росла, не знаючи ні ласки, ні kохання…

Минули роки. Катя виросла, вийшла заміж, мешкає окремо. Захво рівши, з життя пішов батько. Світлана Семенівна залишилася сама. Дочка відвідувала маму. І кожне відвідування завершувалося сваркою зі Світланою Семенівною. Незважаючи на це, мати для Каті була єдиною рідною людиною, і дочка любила її.

Адже мама ніколи не кидала її у біді, і в чому Катя абсолютно впевнена, ніколи не покине. Хоча й не вміє мати бути ніжною і ласкавою. Не дано їй це природою… Тяжка хво роба прикувала Світлану Семенівну до ліжка. Дочка рік доглядала її. Мати приймала залицяння з властивою їй байдужістю.

– Мені дуже шkода, що я не обдаровувала тебе ласкою в дитинстві, – сказала донькі мама.

– Не хвилю йся мама, – розгублено промимрила Катя.

– Я ж не знала, що діти отримують поцілунки та ласку від батьків. Тому й не чекала на них.

– Дивно, чому ти не стала мене ненавидіти, – тихо сказала мати.

– Мам, ну про що ти говориш?! – обурилася Катя.

– Вибач мене, Катенька … Це були останні слова Світлани Семенівни. Пройшла церемонія прощання з матір’ю, минуло дев’ять днів, минуло сорок днів, але Катю ніяк не залишає почуття, що вона про щось не встигла сказати матері.

КІНЕЦЬ.